Проте римляни вони лише наполовину. Придивіться до кельтського намиста на шиї Менімани, погляньте на дивний комір Блуса. А напис хоч і латиною, але в ньому можна помітити кумедні помилки. Так, про Меніману пишуть, що вона його uxsor, коли ж правильно буде uxor — дружина. Та й що це за ім’я таке — Менімана? Та й Блус чим краще? Отже, ми бачимо, що під типово римською оболонкою криється питомо кельтське чи германське ім’я.
А тепер погляньте на ім’я їхнього сина, який поставив цю плиту. Його звуть Прім. Більш римського імені годі вигадати.
Перед нами увічнений у камені процес романізації. Ми бачимо всі римські амбіції родини Блуса, так само як і його кельтські корені, які майже напевне загубляться вже в наступному поколінні.
Вважають, що Юлій Цезар убив мільйон людей під час галльської кампанії, тож місцеві повинні були б мати на нього багато люті й образ. Однак, хоч куди глянь у Галлії й самій Римській імперії, скрізь були люди, що аж зі шкури пнулись, аби дістати tria nomina(потрійне ім’я), яке їм давали разом із римським громадянством. По всій імперії римська держава радісно запрошує людей стати її громадянами, пропагуючи такий розквіт і доброчесність, яким позаздрили б чимало сучасних країн Заходу.
У Ліонському музеї стоїть велика бронзова табличка з історичною промовою імператора Клавдія, яку він виголосив 48 року н. е., закликаючи сенат брати сенаторів із Галлії. На нього одразу ж накинулися консерватори, звинувачуючи в знеціненні статусу громадянина. Утім, уже до кінця II ст. половину сенату становили представники провінцій, а славетні латинські поети Сенека, Луцій і Марціал загалом походили з Іспанії, перші два — з Кордоби, Марціал — з Арагона.
Імператор Діоклетіан народився в Хорватії, а Костянтин — у Сербії, у місті Ніш, яке не відоме нам нічим особливим, окрім тютюнової фабрики, розбомбленої НАТО 1999 року під час прояву небаченої політкоректності. А щодо імператора Септимія Севера, який доволі успішно керував імперією наприкінці II ст., то він не лише походив із сучасної Лівії, а й, коли подивитися на колір його шкіри на портретах, явно був африканцем. Проте для римлян така відмінність геть нічого не означала. Він прожив неймовірне життя, об’їздивши Європу вздовж і впоперек під час військових кампаній. Єдність імперії давала людині з Північної Африки шанс дістатися самісінької верхівки влади. От лишень знають про це небагато. До речі, помер він у Йорку, як і Констанцій, батько Костянтина. Щоправда, про це також знає обмаль людей.
Римська імперія нагадувала велетенський міксер, у якому перемішані солдати, торговці й мандрівники з різних частин країни. За правління Августа 68 відсотків легіонерів мали італійське походження, а вже наприкінці II ст. армія нараховувала лише 2 відсотки італійців.
Не слід також забувати, що в римському суспільстві людей жорстко розмежовували, і доля раба була зовсім не солодкою. Проте кожен раб мав шанс на звільнення й успіх. А оскільки в тому суспільстві панувала горизонтальна стратифікація, то й сегрегація в ньому була не вертикальною.
Запроваджений Ромулом принцип працював бездоганно. Рим гостинно вітав усіх, хто мав право на громадянство, чимось нагадуючи Америку в тому сенсі, що там також було байдуже, якої ти релігії, звідки твої батьки та який у тебе колір шкіри. Єдине, що мало значення, — це чи готовий ти прийняти ідею Риму й показати відданість культу імператора. Якщо так, тебе приймали. Люди гарували до сьомого поту, щоб удосталь розбагатіти й мати нагоду здобути громадянство. Вони вступали до війська, щасливо відслужували двадцять п’ять років у якійсь дірі на кшталт Карлайлу, по демобілізації отримували громадянство, нарешті одружувались зі своїми нареченими (легіонерам забороняли брати шлюб до закінчення служби) і передавали громадянство в спадок дітям.
А що вони з того мали? Повторюся, громадянство Риму нагадувало американське тим, що громадяни здобували право голосувати й укладати угоди. Вони могли балотуватися на державні посади й прославляти своє прізвище. А ще, як показує нам приклад апостола Павла, їх не шмагали за порушення закону, до того ж їх не розпинали (Павла обезголовили, а от Петро, що не був громадянином Риму, помер на хресті). Коли римському громадянинові й призначали якесь покарання, то вирок, як правило, пом’якшували.