Їхні луки й списи розмокли, ставши такими слизькими, що ними неможливо було користуватися. Навіть великі квадратні scutum — прикрашені карбуванням щити легіонерів — так розкисли, що ручки повідривались. Усі спроби навести лад і зімкнути лави провалилися, бо дерева стояли так щільно одне до одного, що солдати лише натикалися на гілки й один на одного.
Проте такі умови були доволі сприятливі для варварів, одягнених лише в хутряні оздоби, які сьогодні можна знайти хіба у фетишистських крамничках — суспензорії з тюленячої та пов’язки на стегна із заячої шкіри. Щоразу з більшим нахабством херуски з товаришами наскакували на римлян, закидували їх списами й камінням і втікали назад, залишаючи закутих у крицю легіонерів борсатись у багнюці, як поламані роботи.
До цього часу римляни вже гинули цілими партіями. Першим перебили величезний почет супровідників, тепер черга дійшла до самих легіонерів. Римські лави рідшали, а натомість варварські орди зростали. По всьому Wald на запах здобичі та в надії змочити списи в крові почали збиратися авантюрники. Вар привів із собою три когорти допоміжних військ, що складалися з найманих германців, які, отримавши свої сестерції[13], склали присягу на вірність Риму. Щоправда, їхня вірність виявилася нетривкою, тож тільки-но второпавши, до чого все йде, вони накинулися на своїх ватажків і перерізали їх до одного.
Нам достеменно не відомо, чи дійсно бачив Вар Армінія, свого дволикого германського Яґо, з військами під час битви. Про молодика казали, ніби він може перебувати водночас скрізь, і це не такий уже й неймовірний варіант. Та навіть якби ця зустріч колишніх соратників на бойовиську й сталася, Вар чітко усвідомлював, що на милосердя сподіватися не слід. Він бачив, що бій програний, і знав, що зганьбив своє ім’я та славу Риму. Надії на порятунок не було. За кілька днів новина про катастрофу дійде до Риму, а про підкріплення годі мріяти.
Вар дістав свій gladius — меч, який римляни запозичили в галлів за кілька століть до того. Уявляю, як він устромляє його руків’я в багно з ретельністю кікера, що готується реалізовувати удар у регбі, відступає на кілька кроків, розганяється, стрибає із запалом бомбардира на стадіоні Твікенем[14] і прохромлює собі нутрощі. Так Вар, про якого історики писали, що він був млявий розумом і тілом, загинув достоту так само, як і його батько, такий самий нездара, що вкоротив собі віку в іншій битві.
Від цієї миті, як пишуть історики, усі римські офіцери вчинили так само, а щойно новина про це масове самогубство дісталася солдатів, неважко здогадатися, що їхній бойовий дух також підупав. Одні наслідували приклад Вара, другі лягли в багнюку й попросили германців прикінчити їх. А германці охоче виконали їхнє прохання.
Як згадує історик Флор, ще ніколи не було бійні такої кривавої, як та, що відбулася в тих лісах і болотах. Досі ніколи не були аж такими нестерпними знущання варварів, особливо спрямовані проти «законотворців». Саме так вони випустили усю зачаєну лють на законників, експертів з римського права, людей, якими, як вважав бідолашний ошуканий Вар, так захоплювались і яких так поважали ці племена.
Законодавцям вони виколювали очі, відрубували руки, а декому зашивали рот, заздалегідь утявши язика. Один з германців, узявши той відрізаний орган, сказав:
— Нарешті ти більше не сичиш, гадюко.
Задумайтеся над символічністю такого жесту. Це помста людини, яка знала, що з неї та її племені відкрито насміхалися за гортанні звуки їхньої мови, за те, що вони не розмовляють «правильно», за те, що не знають відмінності між герундієм та герундивом[15]. Так помстилися вар-вар-варвари всім чванькуватим сибілянтам[16] латини.
Дехто з римлян повівся негідно. Приміром, латинські історики поставили двійку такому собі Нумонію Валі, командирові кавалерії, який спробував накивати п’ятами, за що гірко поплатився. А найвищу оцінку за класичний приклад римського геройства дістав Целій Кальд, який, потрапивши в полон до германців, схопив ланцюг, котрим його скували, і вдарив ним себе по голові з такою силою, що з неї одразу витекли кров і мозок. Римський історик Веллей Патеркул вважає це показником гідної вдачі, а ще це демонструє уявлення римлян про честь.
Також максимальний бал здобув прапороносець, який, хоч і знав, що все пропало, замість віддати орла свого легіону, сховав його за поясом і втопився в трясовині.