Через два з половиною місяці я з задоволенням заявив Олені Миколаївні, що проштудіював курс атомної фізики.
— Тепер виконуйте своє слово, — сказав я.
— Яке?
— Ви обіцяли розповісти мені про свою роботу.
— Обіцяла, пам’ятаю. Та спершу давайте от як зробимо. Журнал «Атомна фізика» друкував регулярні звіти про нашу роботу. Є там декілька великих статей, написаних співробітниками нашої лабораторії. Спочатку прочитайте все це. А вже потім ми з вами поговоримо.
Я прочитав статті про роботу їхньої лабораторії і був вражений грандіозністю проблеми, яку взялись вирішувати ці люди.
Мільярди років безперервно ллється на Землю сонячне проміння. Воно приносить із собою тепло і світло, а з ними й життя. Воно дає життя всьому існуючому на Землі, починаючи з невидимих для ока бактерій і кінчаючи людиною. Без життєдайного сонячного проміння наша планета була б мертва й пустельна. Могильний спокій, неуявна тиша, що її тільки зрідка порушували б глухим звуком падіння метеоритів, панували б на її поверхні.
Проте сонце сліпо роздає свої дарунки. Його проміння ковзає по полюсах нашої планети, не маючи сили розтопити гігантські нашарування вікової криги. Величезні простори, зайняті крижаними пустелями, довгий час так і залишались пустелями.
На порозі третього тисячоліття людина заговорила про те, що, б поліпшити клімат у Північній півкулі. Однак здійснити свою мрію люди змогли лише тоді, коли стало можливим вести господарство Землі в інтересах усіх народів. Збудувавши гігантські греблі і повернувши морські течії, люди поліпшили клімат північних районів Європи, Азії та Америки.
Антарктида — ще одна величезна крижана пустеля. Заклопотані грандіозними перетвореннями в Північній півкулі, люди тимчасово мовби забули про цю «білу пляму» на карті світу. Проте незабаром Антарктида стала вимагати від людей пильної уваги до себе.
Через кілька років після того, як було розтоплено кригу в Північній півкулі, виявилося, що шар льоду в Антарктиді з року в рік наростає.
Рівень Світового океану, який трохи піднявся в період танення криги в Північній півкулі, тепер знову спав. Очевидячки, води, що випаровувалися з поверхні океану, конденсувались у нові нашарування криги на південному материку.
Деякі попередні роботи вчених говорили про те, що дальше зледеніння шостого материка загрожує серйозними наслідками. Виникли побоювання, що внаслідок утворення на Південному полюсі величезних мас криги може змінитися нахил земної осі.
Перед ученими світу постало завдання: розтопивши нашарування криги, які стали утворюватись, зупинити зледеніння Антарктиди.
Група вчених Торітаунського інституту атомної фізики висунула сміливу ідею: створити штучне сонце, яке, знаходячись на відстані трьохсот-п’ятисот кілометрів від Землі, випромінювало б енергію, достатню для того, щоб зупинити нове зледеніння Антарктиди.
Очолила роботу вчених Олена Миколаївна.
Було ясно, що в надрах мікросонця мусять відбуватись потужні термоядерні реакції, схожі на ті, що мають місце у таємничих глибинах справжнього сонця. Тільки за допомогою таких циклічних перетворень — можна було б забезпечити тривале існування мікросонця та одержати необхідну кількість світла й тепла. Але це були тільки передумови, з яких виходили. З самого початку роботи перед ученими постало питання: як забезпечити стійкість штучного мікросонця?
Справжнє сонце не «кришиться», не розлітається на частини через те, що всі сили, які діють на нього, врівноважуються. З одного боку, газова речовина, що перебуває під величезним тиском і з якої складається сонце, прагне розширитися. З іншого, цій страшній руйнівній силі протидіє сила ваги самих газів. Тому на протязі багатьох мільярдів років сонце існувало й існуватиме, маючи стійку форму кулі.
В який же спосіб зробити стійким штучне сонце? Якщо в його надрах відбуватимуться звичайні термоядерні реакції, то за соті частки секунди там виникнуть велетенські тиски й температури, тобто з’явиться руйнівна сила, що намагатиметься розірвати мікросонце на шматки. Отже, в результаті простого термоядерного вибуху мікросонце не створити.
Як же знайти силу для протидії? Вага мікросонця буде порівняно невелика. Тому сила ваги, яка рятує від руйнування справжнє сонце, тут виявиться недостатньою. Ніяка, навіть найміцніша оболонка, коли нею оточити мікросонце, не витримає колосального тиску.
«Знайти стримуючу силу!» — ось завдання, яке в першу чергу мала розв’язати група Олени Миколаївни.
Минули роки наполегливих шукань і численних, часом дуже небезпечних дослідів. Багато разів здавалося, що вихід уже знайдено, що проблему загалом розв’язано, але ретельніше дослідження зводило нанівець усю попередню роботу. І все ж кожен негативний результат підводив усе ближче й ближче до розв’язання цього надзвичайно складного питання.