Та це був лише початок досліджень. Попереду була дуже трудомістка, скрупульозна робота, яка завжди лежить на шляху від теоретичної ідеї до її практичного втілення.
Коли після довгих місяців праці група Олени Миколаївни склала нарешті всі рівняння, які визначали закономірності нової реакції, то виявилося, що розмір мікросонця не буде постійний. Воно мусить стискуватись і розширюватись, наче серце, безперервно змінюючи свій об’єм.
Бентежив сумнів: чи не лусне воно, мов атомна бомба, після перших же пульсацій? Відповідь могли дати тільки довгі й складні розрахунки.
Про останній етап торітаунських учених писав професор Джемс Конт. За сухим викладом фактів у його статті я відчув, що торітаунські вчені переживають серйозні труднощі, а сам автор далеко не певен в успіхові експерименту.
Оце коротенько і все, що я знайшов у літературі про роботу лабораторії, яку очолювала моя праправнучка. Останню статтю було написано майже рік тому. Більше ніяких повідомлень у пресі не з’являлося. Що ж могло статися за цей рік? На якій стадії тепер роботи над створенням мікросонця? Які проблеми лишилися в них нерозв’язані? На всі ці питання могла мені відповісти тільки Олена Миколаївна. Я зв’язався з нею по радіотелефону.
— Ви ще продовжуєте дослідження цієї проблеми теоретично?
— Не тільки. Водночас ми готуємо експеримент, створюємо невелику модель мікросонця. З її допомогою ми сподіваємось перевірити основні закономірності, що пов’язані з пульсаціями. Зараз усі наші надії на цей експеримент.
— А розрахунки?
— З розрахунками набагато складніше. Скоро рік, як ми склали рівняння і віддали їх в обчислювальний центр, а нам устигли розрахувати лише три пульсації. Через місяць обіцяють скінчити розрахунок четвертої. Ви уявляєте, за рік — чотири пульсації! І це незважаючи на те, що обчислювальні машини виконують десять мільйонів операцій за секунду. Такі складні виявились розрахунки. Ні, цей шлях надто довгий, і ми не можемо в основному покладатися на нього.
— Нащо ж вони тоді взагалі потрібні?
— З них ми можемо, бодай приблизно, судити про поведінку мікросонця.
— А в якому стані модель?
— Усі підготовчі роботи до експерименту закінчено. Через тиждень спалахне перше мікросонце.
— Через тиждень? — вигукнув я. — Олено Миколаївно, а як же я? В мене рівно через Десять днів закінчується термін перебування в санаторії. Я дуже хотів би взяти участь у цьому досліді, хоч би як простий спостерігач.
— Ви ознайомитеся з результатами досліду з протоколів наших спостережень.
— Ні! Я тут не залишусь! Я зараз же піду до Кінолу і вимагатиму, щоб мене відпустили, тим паче, що почуваю я себе прекрасно. Я обов’язково буду на вашому досліді!
— Ну що ж, спробуйте. Якщо вдасться умовити лікарів, повідомте мене, я вас зустріну в Торітауні.
— Ех, а я ж у Москву збирався! — похопився я.
— Ще побуваєте. Я з задоволенням поїду туди разом з вами після досліду.
Я кинувся шукати Кінолу. Він сидів у їдальні.
— Виписуйте мене з санаторію! — сказав я без усякого вступу.
З несподіванки він навіть захлинувся супом і здивовано спитав:
— Що сталося?
Я переказав йому зміст розмови з Оленою Миколаївною і додав:
— Якщо не пустите по-доброму — сам утечу.
Він помовчав, дивлячись у свою тарілку з супом, помішав його ложкою, пильно стежачи, як поблискують золотими іскорками кружечки жиру, далі сказав:
— Відпустити вас достроково з санаторію, я гадаю, можна.
— Оце спасибі! — вигукнув я.
— Тільки поїдете ви не сьогодні, а днів через три-чотири. Вам обов’язково слід пройти заключне обстеження.
— Але ж я не встигну. Мені ж їхати в Австралію!
Кінолу всміхнувся.
— Ви забули, що тепер вік зовсім інших швидкостей, ніж це було сто п’ятдесят років тому.
Питання вирішилось несподівано швидко і просто. П’ятого дня вранці, коли Кінолу прийшов по мене в палату, я вже приготувався до подорожі.
Біля під’їзду на нас чекав гарний автомобіль, схожий на краплину, з великим опуклим оглядовим склом, тупим носом, що обривався до землі, з кілем на задній частині кузова та двома невеликими крилами по боках, які робили машину остійною за великих швидкостей.
— Нічого не забули? — спитав Кінолу. — Тоді поїхали!
Розділ четвертий
З СИБІРУ В АВСТРАЛІЮ
Ми виїхали на широку гладінь шосе. Зліва, під косогором, швидко котила свої води в Яну звивиста сибірська річка Дулгалах.
Я уважно спостерігав, як Кінолу веде машину. Перед ним не було ні керма, ні важеля перемикання швидкостей, тільки невеликий пульт з різноколірними важельцями і кнопками. Двигун в автомобіля був атомний. Трансформаторна оболонка надійно захищала нас від смертоносного проміння.