Величні задуми народжуються в головах учених майбутнього. Один із них, який виник значно раніше, вже втілено в життя: через Берінгову протоку побудовано велетенську греблю. Потужні насоси стали перекачувати воду з Північного Льодовитого океану в Тихий, і тепла течія Гольфстрім попрямувала до Північного полюса, поступово розтопила кригу Арктики. Внаслідок цього змінився клімат на величезних просторах Азії, Європи, Північної Америки, він став м’яким, придатним для хліборобства і садівництва.
Однак учені помітили, що після розтоплення криги в Північній Півкулі став наростати, повільно, але неухильно, крижаний панцир Антарктиди. Це загрожувало небезпечними наслідками: скупчення біля Південного полюса величезних мас криги могло змінити нахил земної осі. Перед ученими світу постало завдання: зупинити дальше обледеніння Антарктиди, усунути виниклу загрозу.
Але як? Як розтопити нові нашарування криги на велетенському материку площею понад тринадцять мільйонів квадратних кілометрів?
І ось група вчених з австралійського міста Торітауна висуває сміливу ідею: створити штучне сонце, «підвісити» його на височині трьохсот — п’ятисот кілометрів над Землею і в такий спосіб не допустити в Антарктиці появи нових крижаних нашарувань.
Багато праці довелось докласти вченим Землі, щоб здійснити цей грандіозний задум і не тільки зупинити обледеніння південного материка, але й зовсім звільнити його від криги, зробити цей край вічного холоду краєм квітучих садів, зелених ланів і лугів.
Змальовуючи життя людей комуністичного майбутнього — творчих, ініціативних, високогуманних господарів планети і власної долі, — автори роману, однак, не обходять мовчанням ті перепони і труднощі, які, безперечно ж, доведеться долати нащадкам. У них теж будуть свої вагання і свої помилки, їм також доведеться наражатись на небезпеку, виконувати «чорну» роботу. Тому що без цього неможливе повноцінне життя людини. Цим самим Ю. і С. Сафронови розвінчують міркування тих, хто уявляє собі комуністичне майбутнє як якусь райську ідилію, своєрідну тиху заводь, де матеріально забезпеченій людині не залишається нічого іншого, як тільки коротати свій вік у неробстві та користуватися послугами кібернетичних служників.
Світ майбутнього — це світ творчої праці, боротьби, невтомних шукань, світ радощів і хвилювань. Таким він постає перед читачем із сторінок книги.
Чи все в майбутньому відбуватиметься саме так, як описано в романі?
Звичайно, ні. Тому що жодна людина не може точно завбачити хід життя суспільства — в усій його багатогранності — бодай на десятиліття, не те що на півтораста років. Хіба, наприклад, можемо ми сьогодні незаперечно сказати, якими шляхами піде далі науковий і технічний прогрес, які галузі знань стануть провідними, які винаходи й відкриття чекають на людство завтра і післязавтра? А вони, звичайно ж, накладуть свій відбиток на розвиток суспільства.
Про те, що життя постійно вносить зміни в людські прогнози, свідчить хоч би ця книжка. Російською мовою вона побачила світ десять років тому. Це був час, коли в небо тільки-но злетіли перші штучні супутники Землі, а перший політ людини в космос ще мав відбутися в майбутньому.
Тому в книжці є деякі деталі, котрі нині можуть сприйматись як анахронізм. Так, зокрема, пишучи про Місяць, автори роману твердили, що поверхню його вкриває шар космічного пилу. Дослідження останніх років спростовують це.
Те ж саме стосується й Марса: умови там суворіші, аніж описано в романі.
Та, мабуть, найбільше зауважень з погляду наукової достовірності можуть викликати розділи, де йдеться про природні умови на Венері, тамтешню фауну і флору, експерименти, які здійснюють учені над представниками живого світу цієї планети.
Донедавна між астрономами ще точилися суперечки про склад атмосфери на Венері, температуру її поверхні, можливість існування там білкових організмів. Річ у тому, що поверхню планети неможливо розгледіти в телескопи — її обгортають густі білі хмари. Вчені довго сперечалися, що ж знаходиться за тими хмарами.
Яких тільки припущень не висловлювали! Одні казали, що поверхня Венери — суцільний океан. Інші запевняли, що там одна пустеля. Були й такі, що гадали, ніби на планеті є цілі моря й океани з нафти.
Частина астрономів припускала, що природні умови на Венері загалом мало відрізняються від земних. Там тільки, казали вони, клімат жаркіший та в атмосфері велика кількість вуглекислого газу.
Уява малювала картини первісних венеріанських лісів з оранжевим листям, душних боліт, населених різними потворами; дехто навіть припускав, що там можуть бути розумні істоти — щось на взірець первісних людей.