Олену Миколаївну я впізнав здалеку. Вона помахала мені яскравим букетом квітів, протиснулась крізь натовп, обняла мене, і ми розцілувались. Мене зворушила ця проста ласка. Було приємно, що і в мене знайшлася близька людина, яка прийшла зустріти мене.
Шлях до міста пролягав уздовж моря. Це було нове море, яке утворилося внаслідок розтоплення криги у Північній півкулі. Широка водяна гладінь тяглася далеко за обрій. По другий бік шляху проносились, біжачи назустріч, темно-зелені пальми з широким, схожим на віяла листям, височенні евкаліпти — гордість Австралії, кущі акації і широколисті банани із гронами соковитих довгастих плодів. Внизу, коло підніжжя височини, по якій спускалося шосе, розташувалось велике, все в зелені місто.
— Ось він, наш Торітаун, — сказала Олена Миколаївна.
— А де ж знамениті родовища торію?
— Кілометрів за п’ятдесят південніше. Вам було б цікаво подивитися, як добувають силікат торію? Весь процес повністю механізовано. Торій — основа атомної енергетики. В земній корі його в двадцять сім разів більше, ніж урану.
Ми в’їхали в Торітаун. Широкі, прямі вулиці, високі, світлі будинки, об’єднані в архітектурні ансамблі, водограї на перехрестях вулиць — і зелень, сила-силенна зелені, за якою іноді неможливо розгледіти фасади будівель. Повітря Торітауна свіже й напоєне ароматами, мов у квітучому саду.
«Не дивно, що тривалість життя людей зросла», — подумав я.
Так, місто й справді було чудесним садом. Уздовж вулиць, відокремлюючи проїжджу частину від житлових будинків, тяглися широкі смуги скверів. Зелений живопліт захищав мешканців від шуму й куряви. Зелень густо вкривала будинки, підперізуючи їх ярусами знизу доверху. Змінилася відповідно й архітектура. Будинки мали спеціальні виступи, широкі карнизи і невеликі балкончики, щоб садити на них зелень.
Будинок, де жила Олена Миколаївна, був недалеко від центру міста. Ми піднялися ліфтом на дев’ятий поверх. Олена Миколаївна показала мені мою кімнату. Світла і простора кімната була обставлена гарними меблями м’якого світло-брунатного тону.
По обіді ми спустились на подвір’я. Тут теж було дуже багато зелені: квітів, декоративних кущів, фруктових дерев.
— Хто доглядає сад? — спитав я.
— Самі мешканці. Заждіть, і вас залучимо.
— О, я з великою охотою.
Ми пройшлися неширокою алейкою, в кінці якої стояла гарна альтанка. З-за неї долітав чийсь сердитий високий скрипучий голосок. Певно, він когось лаяв.
— Так ви кажете, з великою охотою? — повторила раптом Олена Миколаївна, чомусь хитрувато посміхаючись, і повела мене аж до альтанки.
Я почув:
— Дерева — це вам не паліччя, юначе, — скрипів усе той же тонкий старечий голос. — Це живі створіння. Вони все відчувають: і біль, і ласку, вони не зносять грубощів.
Ми зазирнули за альтанку. Там спиною до нас стояла сива бабуся, висока, але вже трохи згорблена роками. А перед нею розгублено тупцяв з ноги на ногу той, кого вона назвала «юнаком», — височенний плечистий атлет років шістдесяти. Він був увесь розчервонілий, розводив безпорадно руками і винувато дивився на бабусю.
— Ідіть геть! Зараз же йдіть геть звідси, і щоб я вас більше тут не бачила! Авжеж! Принаймні раніше як через місяць краще і не приходьте.
«Юнак», що завинив, покірно поплівся геть. Слідом за ним пішла і бабуся, все ще бурмочучи щось собі під ніс та важко налягаючи на палицю.
Ми перезирнулися з Оленою Миколаївною і розреготались.
— Хто ця грізна бабуся? — спитав я.
— Вона керує нашою роботою в саду. Раніше вона працювала у великому господарстві, а тепер командує нами. Бачили, яка сердита! Тепер, мабуть, не хочеться більше допомагати нам у саду?
— Ні, навпаки, отепер я вже нізащо не відмовлюсь.
Коли стемніло, Олена Миколаївна запропонувала:
— Хочете подивитись і послухати новини?
Ми повернулись до їдальні. Олена Миколаївна підійшла до величезного гобелена, що прикрашав одну стіну, і розсунула його. За ним відкрилась неглибока ніша, стіни якої утворювали півколо. Стеля в ній теж була не плоска, а напівсферична і поступово переходила в стіни.
Олена Миколаївна повернула круглий важілець — і матово-біла півсфера засвітилася голубим сяйвом. Я зметикував, що вся ця ніша — величезний екран панорамного телевізора.
Олена Миколаївна набрала на пульті керування номер програми. Зразу ж на екрані з’явилось кольорове стереоскопічне зображення, і мені здалося, що наче кімната щезла. В безхмарному небі над нами кружляв, спускаючись, стратоплан. Голос диктора промовив:
«Сьогодні до нашого міста прилетів із Верхоянського санаторію професор Хромов, який проспав у сибірській тайзі майже сто п’ятдесят років. Ми вже розповідали про нього нашим телеглядачам. Його зустрічала праправнучка Олена Миколаївна Хромова».