Дані окремих галузей об’єднувались у зведеннях цілих країн і потім надходили до Всесвітньої економічної ради.
— Ну й спека! — вигукнув я, коли ми вийшли на вулицю. — А чому в приміщенні така прохолода? Якась спеціальна холодильна установка?
— Так. У тропіках стелі фарбують не звичайним білилом, а напівпровідниковим барвником білого кольору. Варто пропустити крізь нього слабкий струм, і зі стелі струмує донизу важке холодне повітря.
— Розумно. Ну, то куди ж ми підемо?
— Ходімо в Північний парк. Там є велика. штучна ковзанка і пляж на березі каналу. А згодом можна, коли хочете, побродити містом. Я познайомлю вас із нашим Торітауном.
…Ми повернулись додому вже на вечерю.
Швидко сутеніло. Вечірнє місто здавалося ще красивіше, аніж удень. Кожен будинок приблизно до другого поверху був забарвлений світною фарбою ніжно-жовтого кольору. Вдень під впливом сонячного проміння у фарбі назбирувалась енергія, а тільки-но спускалися сутінки, фарби починали світитися неяскравим, приємним для ока світлом. Кожен будинок відзначався якоюсь характерною деталлю: на одному вздовж вікон другого поверху проходила світла яскраво-синя смуга, на іншому яскраво-червона, далі фіолетова, а там зелена, жовтогаряча… Місто сяяло, мов було ілюміноване до свята. Різними кольорами світилися покажчики переходів через вулиці, номери будинків і назви вулиць. Це було оригінальне і вельми економне розв’язання проблеми вуличного освітлення, що прикрашало вечірнє місто. Фарби світилися цілу ніч і практично не потребували ніякого догляду, бо були нечутливі до різких змін температури та до атмосферних опадів.
Решту вечора ми провели вдома. Зручно розташувавшись біля вікна вітальні, ми з цікавістю розглядали мій старий альбом радянських марок.
Ось марки перших років молодої Радянської Республіки. На допомогу голодним Поволжя… Голод… Яке дивне й незрозуміле було людям нового суспільства це слово! Ось наступна серія. Перша сільськогосподарська виставка. На марці зображено трактор з величезними задніми колесами. Ось маленькі, але дуже виразні марки з портретом Леніна в траурній рамці.
Тепер я дивився на свій альбом вже не очима філателіста, який скрупульозно підраховує зубці на марках, — переді мною була часточка минулого життя, щоденник колишніх подій.
…Ранок наступного дня виявився досить жарким. На небі не було жодної хмаринки. Тропічне сонце, незважаючи на ранкову пору, смалило так нестерпно, наче хотіло сказати учасникам експерименту: «Навіщо ви готуєте мені помічника? Я й так чудово справляюсь із своїми обов’язками».
На восьму годину всі зібралися в підземній лабораторії. Учасники експерименту нетерпляче очікували призначеної години і хвилювалися.
О дев’ятій без чверті прибуло два представники фізичної секції Всесвітньої Академії наук. Олена Миколаївна дала наказ залишити підземну лабораторію.
Коли останній з учених вийшов з підземної лабораторії, Олена Миколаївна наказала:
— Почати відсмоктувати повітря!
Тут же, звертаючись до членів Всесвітньої Академії наук, вона пояснила:
— В камері, де міститься атомний заряд, протягом п’яти хвилин має бути створений майже повний вакуум. Це набагато послабить дію вибуху на стіни підземної камери.
З підземної лабораторії долинало рівне гудіння. Залишалися лічені хвилини до вибуху.
— Оглянути стовбур шахти! Дивлячись на екран телевізора, ми немовби спускалися всередину шахти. Поступово ми обдивились вертикальний стовбур, горизонтальну дільницю і спустились до самої камери. Там, у центрі її, ми побачили спеціальну платформу, на якій слід було розмістити атомний заряд — шість блискучих циліндрів різного розміру. В ту мить, коли останній, найбільший, циліндр займе своє місце, станеться вибух.
Ми стежили, як розставлялися циліндри в камері. Досі я вже чув, що для керування різними процесами на відстані користуються біострумами, які з’являються у м’язах людини за сигналом мозку, але бачив це вперше.
Олена Миколаївна наділа на зап’ястя обох рук два вузькі металеві браслети, від яких тяглися до пульта жмути дротів. Перед нею на столику стояли в різних місцях шість маленьких порожніх циліндрів. Вона взяла один із них і перенесла до центра столу. Одразу ж я побачив на екрані телевізора, як дві великі металеві руки — біоманіпулятори, розміщені глибоко під землею, точнісінько повторили всі рухи рук Олени Миколаївни.