— Яку ж модель їй треба? Всі орнітоптери такі гарні…
— Не в красі річ, — заперечив Віктор. — Хіба мало для яких цілей буває потрібен орнітоптер.
— А мені який вибрати?
— Візьміть маленький, спортивний, з доброю маневровістю. От, скажімо, «Метелик». — Віктор підвів мене до ловкого орнітоптера, покритого блискучим темно-зеленим лаком.
Я відчинив дверцята кабіни і сів у м’яке шкіряне крісло. Крізь засклену кабіну відкривався прекрасний огляд на всі боки і навіть униз. Зверху стриміла невелика штирьова антена.
— Подобається? — спитав Віктор. — Швидкість до чотирьохсот кілометрів за годину. Звісно, не ракета, але цілком досить для пересування.
— Візьму.
— От і прекрасно.
Віктор підійшов до апарата, що був схожий на телефон і висів біля дверей, набрав на циферблаті номер з технічного паспорта «Метелика». Повідомлення про наш вибір пішло в центр обліку.
При світлі ввімкнених фар орнітоптера, яке розганяло темряву всього тільки на двадцять метрів, вертикальний стовбур шахти здавався нам безконечною безоднею. Все думалося, що орнітоптер ось-ось зачепиться крильми за труби та рвантя електричних кабелів, які стриміли звідусіль.
— Обережніше! — крикнув Віктор. — Тримайтеся ближче до центра стовбура.
У темному підземеллі з порунтаними стінами й рештками обірваних кабелів мені стало трохи моторошно. Здавалося, ось-ось придушить зверху брилою бетону.
— Далі дороги нема, — розчаровано сказав Віктор, роздивляючись стовбур шахти. — А тут ми навряд чи знайдемо щось цікаве. Хоча постривайте. Бачите он там, з самого низу, тріщина? Може, нею пощастить дістатись до камери?
Перед нами чорніла тріщина, яка йшла кудись глибоко в землю. Вона була достатньо широка, щоб одна людина вільно влетіла в неї на орнітоптері. Я зазирнув усередину і відсахнувся. Тріщина видалася мені пасткою, яка готова була зімкнутися будь-якої миті.
— Ви залишитесь тут, — сказав Віктор, — а я полечу туди.
— Ви збожеволіли! Адже це вірна загибель!
Та Віктор не дав мені договорити. Підлетівши до щілини боком, він сховався в ній.
Минуло кілька довгих хвилин, і я вирішив уже податися за Віктором, як раптом збагнув, що можу зв’язатися з ним по радіотелефону. Я набрав Вікторів номер. Він тут же відгукнувся, але голос його долинав глухо, а далі й зовсім затих.
Хвилин через сорок, коли я втратив уже будь-яку надію знову побачити Віктора, з радіотелефону долетів його голос. А там ми вже підіймались на поверхню.
Чотири дні підряд ми щоранку спускалися в цю напівзавалену шахту і дослідили її. Результати були цікаві.
— До речі, Олександре Олександровичу, — сказала мені Олена Миколаївна після того, як ми розповіли їй про наші дослідження, — вас дуже хотів бачити директор нашого інституту. Гасул. Ходімо, я проведу вас до нього.
Академік Гасул прийняв нас одразу. Це був літній негр, високий, огрядний, з чорним, аж синім, без найменших ознак сивини кучерявим чубом.
— Я можу тільки вітати ваше бажання працювати в групі Олени Миколаївни, — сказав він мені. — Ви наш «науковий дідусь», самі, як криголам у льодах, прокладали шлях атомній фізиці. От і рухайте її далі вперед. Я чув, що ви вже взялися до роботи? Здається, оглядали підземну лабораторію?
— Кілька днів попрацював там удвох з Віктором Платоновим.
— Знайшли щось цікаве?
— Так, дещо є. Нам удалося через тріщину в стіні вертикального стовбура шахти дістатись аж до підземної лабораторії. Зараз там царство криги. Труби, що підводили рідкий гелій для охолоджування камери, луснули від вибуху, рідкий гелій вилився і пройшов у землю, перетворивши її на крижану брилу. Саме це й навело нас на думку про причину невдачі досліду.
— Я не зовсім вас розумію.
— Нам здається, що ми зіткнулися з термоелектричними явищами. Внутрішні стіни камери і сама модель мікросонця були розпечені до температури, яка вимірювалася тисячами градусів, а зовнішні стіни камери і порода, що прилягала до них, охолоджувались трубами з рідким гелієм. Таким чином система гаряча камера — холодна порода утворювала велетенську термобатарею. Цікаве й те, що матеріал, з якого було зроблено жаростійке облицювання камери, виявився напівпровідником. Коли цей матеріал достатньо прогрівся від випромінювання моделі мікросонця, до холодного спаю пішов термострум. Навколо всієї камери виникло вихрове магнітне поле. Саме воно й зруйнувало модель. Воно розтягло її в усі боки до стін камери. Чим більше прогрівалося жаростійке облицювання камери, тим сильнішали термоструми, тим дужче вихорове поле розтягувало модель мікросонця. Ось наша гіпотеза про причини невдалого закінчення цього досліду. Зараз ми уточнюємо окремі деталі.