Жорстокого удару цим уявленням завдали радіолокаційні дослідження. Вони довели, що температура на поверхні Венери дуже висока, отже, ні про яку рослинність та про венеріанських ящерів нічого й говорити.
І вже остаточного удару завдала м’яка посадка на цю планету радянської космічної станції «Венера-4» 18 жовтня 1967 року. Вона повідомила по радіо: на Венері панує страшенна спека — понад двісті вісімдесят градусів вище нуля. А крім того, на поверхні планети атмосферний тиск такий, як у нас під водою на глибині в двісті чи й більше метрів. В атмосфері дуже мало кисню — менше ніж півпроцента. Мало там і води, зате дуже багато вуглекислого газу.
Доба на Венері триває двісті сорок чотири земні доби. Зміни пір року там, по суті, немає, бо вісь обертання планети, як показали радіолокаційні дослідження, майже перпендикулярна площині її орбіти.
Чому так жарко на нашій космічній сусідці? Це питання вельми зацікавило вчених, і вони спробували відповісти на нього.
Венера ближче до Сонця, аніж Земля, тому сонячного світла й тепла вона одержує майже вдвічі більше. Та тільки цим неможливо пояснити неймовірної спекоти на поверхні планети. Очевидно, причиною такого явища є хмари, які окутують Венеру. Вони знаходяться на висоті в кілька десятків кілометрів над її поверхнею. Пропускаючи сонячні промені, хмари водночас затримують тепло, що йде від поверхні планети. Таким чином венеріанська атмосфера діє немов велетенський природний парник: сама себе підігріває сонячним теплом. Щоправда, у вищих шарах атмосфери температура така ж низька, як і в земній стратосфері.
Радіолокація планети дозволила дійти висновку, що поверхня її нерівна. На Венері є гори. Один з гірських хребтів тягнеться з півночі на південь мало не на чотири тисячі кілометрів, інший — зі сходу на захід — ще довший.
Мабуть, там діють велетенські вулкани, поверхню планети стрясають руйнівні землетруси. Якщо до цього додати, що на Венері стоїть вічний напівморок, бо сонячне світло крізь захмарене небо, очевидно, проходить погано, і що там, певно, весь час дмуть ураганні вітри, яких і не снилось бачити на Землі, то стане зрозуміло, що умови там зовсім не сприятливі для існування білкового життя.
Але річ кінець кінцем не в тому, що Ю. і С. Сафронови, змальовуючи майбутнє, описують нашу космічну сусідку не такою, якою вона є насправді. Цінність книжки «Онуки наших онуків» в оптимізмі, який вона викликає в читача, пробуджуючи в нього бажання самому зробити посильний внесок у велику справу, яку здійснює наш народ, що будує комунізм.
Колись, ще на зорі існування Радянської держави, великий вождь трудящих В. І. Ленін, мріючи про комуністичне майбуття, писав: «Треба неодмінно розробити такі проекти, які можуть служити матеріальною базою ідей міжнародного співробітництва і надихнути все людство. Ми протиставимо великі будівничі плани чорним планам війни. Хай знають народи, чого можна досягти в обстановці миру і дружби!»
Плани наших днів, грандіозні задуми і мрії радянських людей є тим містком, що єднає наших сучасників з нащадками, з далекими, незнаними онуками і правнуками. Від своїх батьків і дідів приймуть вони бойову естафету дерзання і творчості. Естафету миру і дружби, любові до рідної Землі, відповідальності за її долю в майбутньому.
ПРОЛОГ
Усе почалося з того, що я у своїй роботі наштовхнувся на необхідність детальніше ознайомитися з будовою сучасного телескопа.
На той час я досліджував ядерні реакції, схожі на ті, що відбуваються в надрах Сонця. Не знайшовши в астрономічній літературі відповіді на одне вельми важливе для мене питання, я вирішив самотужки провести деякі спостереження за Сонцем. Так я опинився в астрономічній обсерваторії в Іллі Петровича Брадова, дуже милого дідуся, закоханого в свою астрономію.
Він зустрів мене як давнього знайомого, сказав, що читав мої праці з ядерної фізики, поскаржився на погоду — хмари заважали його спостереженням, — провів мене по обсерваторії, показав інструменти і, запросив навідатись будь-якої безхмарної ночі.
— Я працюю тепер уночі. Навчу вас провадити спостереження в темряві, а своєму сонечку ви й самі дасте раду.
На моє щастя, наступна ніч випала безхмарною, і я мерщій подався в обсерваторію до Іллі Петровича. До цієї ночі мені ні разу не доводилося глянути в окуляр досконалого телескопа. Ілля Петрович сидів поруч у кріслі і крізь спеціальний пристрій дивився в той телескоп одночасно зі мною. Він учив мене працювати з телескопом і пояснював усе, що ми бачили.