— Ну що ж, навчіть мене відпочивати.
— Та вже повчу, обов’язково. А коли ви звикнетеся з нашими порядками, то й самі відчуєте, що значить працювати завжди з ясною головою і свіжими м’язами.
Проте моє «навчання» під керівництвом Олени Миколаївни було, далебі, недовге. Дуже швидко я знайшов собі іншого «наставника».
Ми з Віктором Платоновим продовжували час од часу відвідувати зруйновану підземну лабораторію. Якось, повернувшись звідти, Віктор спитав мене, чим я збираюсь зайнятись після роботи.
— Не знаю, — відповів я. — Олена Миколаївна щось придумає. Сьогодні в парку на ковзанці відбудеться змагання найстаріших ковзанярів, так моя праправнучка хоче, щоб я взяв у ньому участь. Вона, здається, задумала зробити з мене справжнього спортсмена.
— А вечорами що ви робите?
— Переважно читаю. Адже досі я тільки з атомної фізики ліквідував свою відсталість. А в інших галузях у мене ще стільки-прогалин!
— Нічого, прогалини поступово заповняться, ви й не помітите як. З цим поспішати не треба. Краще приходьте сьогодні ввечері у міський Палац культури. Там можна побачити багато цікавого. Може, й вас що-небудь привабить.
— А у вас є там якесь діло?
— Еге ж. Приходьте, я вам покажу.
Того ж вечора я розшукав Віктора Платанова в кімнаті аматорів кібернетичної радіотехніки.
В кімнаті було досить багато люду. Пахло розтопленою каніфоллю і горілою ізоляцією.
Тут зібрались аматори, які паяли свої схеми. До їхніх послуг було все: і деталі, і столи, і невеликі верстати, і типові схеми неодноразово перевірених у роботі окремих радіопристроїв. Консультував відвідувачів дідусь, професор, як я згодом довідався.
За столиком у кутку працював Віктор. Він складав якусь схему. Від його паяльника до стелі струмував каніфольний дим.
— Ніяк не можу навчити його правильно паяти, — поскаржився мені на Віктора старий консультант. — Він гадає, що коли більше набирає каніфолі, то краще.
Віктор радо привітав мене.
— Я думав, що ви не прийдете! — вигукнув він, підсовуючи мені стілець. — Сідайте.
Він не поспішаючи став розповідати про прилад, над створенням якого працював отут. Виявилося, що Віктор поклав собі за мету створити автоматичного художника — апарат, який міг абсолютно точно копіювати картини.
— Там, де здригнулася рука в художника, який писав картину сотні років тому, здригнеться пензель і в мого приладу, — пояснював мені Віктор. — Барви й відтінки будуть передаватися з математичною строгістю. Я вже не кажу про розміри і масштаби. Тут гарантується точність у межах кількох мікронів.
— Прийдете на виставку, — казав він далі, — сподобалася вам картина. Натягуєте полотно, ставите прилад, вмикаєте його, а самі йдете далі оглядати виставку. За півгодини повертаєтесь до залу, а для вас готова точна копія якого хочете масштабу.
— А з натури ваш прилад зможе писати картини?
— З нерухомої натури зможе. Скажімо, натюрморти, портрети. За моїми розрахунками, будь-яку картину прилад напише за півгодини.
Віктор детально пояснив мені схему свого приладу. В ньому були і фотоелементи, і призми спектрографів, і об’єктиви, і моторчики, щоб приводити в дію механічні руки приладу, і відділення з усякими фарбами, і палітра, щоб їх змішувати та підбирати.
— Ідея мені подобається, — сказав я Вікторові.
— Правда? — зрадів він. — Олександре Олександровичу, в мене до вас прохання. Чи не могли б ви… — Віктор не договорив.
Його обірвав тихий, мелодійний дзвінок, який пролунав з мого наручного годинника: у звичайний годинник було вмонтовано приймач-передавач, який працював на ультракоротких хвилях. Люди, що мали при собі такі годинники, могли вільно перемовлятися одне з одним, якщо їх розмежовувала відстань не більше двадцяти кілометрів.
З годинника долетів голос Олени Миколаївни:
— Олександре Олександровичу, куди вас вітром занесло? Де вас шукати?
— Я в Палаці культури, у Віктора.
— Ондечки ви! А я вам дзвоню з театру. Аргентінці привезли до нас свій національний балет.
— Олено Миколаївно, — втрутився Віктор, — давайте завтра сходимо всі гуртом. А сьогодні мені дуже потрібний Олександр Олександрович.
— Ну гаразд, тоді я до вас приїду. Я вимкнув приймач годинника.
— Вікторе, а навіщо я вам?
— Я хотів би сьогодні випробувати свій прилад у дії. В основному він уже готовий. Я його спробував на натюрморті. Вийшло непогано. Тепер я хочу зробити ваш портрет.