— Я хотів би взятися за конструювання ракети-носія, — сказав Віктор Платонов.
— Я теж, — швидко додав я.
— А ви, Чжу?
— А нам із вами доведеться братися за другу половину, — з усмішкою відповів він. — Я візьму на себе керівні пристрої, а ви атомний заряд.
Після недовгих роздумів було розподілено по групах і решту наших співробітників. Почався практичний період нашої роботи: від абстрактних розрахунків ми переходили до конкретних розмірів, до конструкцій, до металу…
В глибині затоки Порт-Філіпп, у гирлі ріки Ярра, розташоване одне з найбільших міст Австралії — колишня її столиця, гарне старовинне місто Мельбурн. Ми летіли туди з Віктором Платоновим і тими співробітниками нашої лабораторії, котрі виявили бажання працювати над конструкцією ракети-носія атомного заряду. Місто ми вгледіли ще здалеку, коли пролітали над низькими узгір’ями. Ріка Ярра перетинала його навпіл. На лівому березі в садах і парках розташувались жилі квартали міста.
У повітрі над Мельбурном було не менш людно, ніж на його вулицях. Повз нас пролітали сотні орнітоптерів. Для орієнтації на дахах будинків великими літерами було написано назви вулиць.
— Наш інститут на правому березі ріки, — сказав Віктор, — але де саме, я не знаю. Стривайте-но, я зараз…
Він різко повернув свій орнітоптер і кинувся услід за дівчиною, що пролітала мимо. Вони порівнялись і нерухомо зависли в повітрі. Дівчина показувала рукою в бік високої будівлі. Віктор замахав нам, кличучи до себе.
— Дуже вдало вийшло, — сказав він, — дівчина летить у той самий бік і проведе нас.
Ми привіталися. Дівчина швидко окинула поглядом мене і моїх супутників.
Я вирішив, що вона, мабуть, іспанка або мексіканка. Риси обличчя в неї були неправильні, але чорне кучеряве волосся, позолочена сонцем смаглява шкіра, крізь яку на щоках проступав густий рум’янець, блискучі, несподівано світлі очі, яскраво-червоні вуста великого непокірного рота робили її дуже привабливою.
— Виходить, ви вчитеся в цьому інституті? — спитав її Віктор Платонов.
— Так, я вже готую дипломну роботу.
— О, чи, бува, не в нашу групу вас зарахували?
— Ні, я працюю в іншій групі і незабаром скінчу дипломний проект.
Вона відповідала на запитання коротко і, мабуть, не була схильна до розмови.
— Ось наш інститут, — сказала вона, показуючи на семиповерхову будівлю з двома невеличкими білими вежами з боків. — Це навчальний корпус, у дворі навчальний завод, там, у глибині, будинок дипломного проектування, поряд із заводом складальний цех і ангар. Вам куди?
— Нам до директора інституту.
— Значить, до навчального корпусу. Сідайте на дах правої вежі, звідти ближче йти коридором. Прощавайте!
— Спасибі, до побачення!
Директор чекав на нас. Він викликав головного конструктора. Ми пояснили йому ідею проекту. Платонов показав креслення, і того ж дня ми розподілили завдання між вісьмома дипломниками, які ввійшли до нашої групи.
Раніше, за мого часу, студенти-дипломники робили проект лише на папері, причому багато з тих проектів носили досить абстрактний характер. Після захисту переважна більшість проектів надходила до інститутських бібліотек, а згодом, коли минав належний час, їх знищували. Так щороку непродуктивно витрачалася праця багатьох десятків тисяч інженерів, у той час як проектні організації та конструкторські бюро були просто-таки завалені роботою.
Тепер усе змінилося.
Кожен дипломник мусив зробити проект, потрібний для виробництва чи для науки. Керували дипломниками досвідчені інженери-конструктори. Якщо запроектований пристрій був настільки складний, що один студент не міг виконати його в строк, то створювали спеціальну групу — щось на зразок конструкторського бюро, де кожен студент проектував лише частину пристрою. Крім того, кожен технічний інститут мав свій завод, на якому студенти-дипломники самі виготовляли запроектовані ними вузли.
До інститутів зверталося багато організацій, і результат був завжди один — швидке й добротне виконання замовлення. Таким чином багато тисяч людей ще. до закінчення інституту залучалося безпосередньо до процесу виробництва.
Наше завдання полягало в тому, щоб разом з дипломниками створити невелику ракету-носія. Доправлену на Венеру, її належало запустити з атомним зарядом і підірвати на певній висоті.