До відльоту на Місяць залишалося п’ять днів. Ми заїхали у Торітаун попрощатися з Гасулом і всіма нашими товаришами. Відтак Олена Миколаївна перед від’їздом вирішила провідати свою дочку Аню й запросила мене з собою. Досі я був знайомий з Анею тільки по відеотелефону. Вона часто дзвонила нам. З екрана на мене дивилося, сором’язливо усміхаючись, миле свіже личко. Біляве, ледь кучеряве волосся було заплетене в довгу товсту косу. Навдивовижу ясні темно-сірі очі дивилися з-під прикритих повік трохи задумливо, виказуючи ніжну, мрійливу вдачу.
Ми вилетіли рано-вранці наступного дня. Сонце величезним червоним півдиском випливало над виднокругом, але його проміння ще не сліпило очей. На орнітоптерах ми полетіли на північний схід, туди, де береги Австралії омиває тепле Коралове море. Попереду летіла Олена Миколаївна. Вона мала карту, на якій ми вчора ввечері проклали маршрут свого перельоту довжиною в тисячу двісті кілометрів. За нашими розрахунками, ми мали дістатись на місце через чотири години.
Вряди-годи під нами проносилися зарості скребу — колючого низькорослого чагарника. Непрохідні хащі, які колись займали в Австралії величезні площі, відступили, надавши місце пасовиськам і полям, засіяним сільськогосподарськими культурами.
Рівнина змінилася горбастими передгір’ями. А попереду на обрії вже бовваніли голубуваті обриси Великого Вододільного хребта — найдовшого з усіх хребтів, які утворюють Австралійські Кордильєри. Їхні західні схили та передгір’я, колись засушливі, тепер зрошувалися штучними дощами. Східні схили гір не потребували штучного зрошення. Вони затримували вологі вітри, які дмуть із Тихого океану, і були вкриті густою тропічною рослинністю.
Ще кілька хвилин польоту, і перед нами розкинувся безкраїй голубий простір — це було Коралове море.
Олена Миколаївна зупинила свій орнітоптер і повисла нерухомо. Крила її орнітоптера описували в повітрі два блискучі сектори, які виблискували на сонці сріблом.
Вона показала рукою на схід.
— Он Великий Бар’єрний риф, найвеличніша коралова споруда в світі. Він тягнеться вздовж усього східного узбережжя Австралії більш ніж на дві тисячі кілометрів.
Ми бачили вузький, облямований білою піною бурунів ланцюжок островів, що йшли далеко в море, тяглися праворуч і ліворуч скільки сягало око.
— Ми майже біля цілі. Тепер можна обійтися і без карти. Полетимо вздовж берега.
Східні, обернені до моря круті схили гір були відмежовані від берега вузькою прибережною рівниною, порізаною неширокими гірськими річками. Під нами пропливав вічнозелений тропічний ліс. Часом високі могутні дерева зовсім заступали землю. Обвиті ліанами велетенські красені евкаліпти, гігантські дикоростучі фікуси з великим блискучим листям, високі пальми з голими стовбурами і шапкою листя на самісінькій маківці, густі, важкопрохідні чагарі, соковита темно-зелена трава — все це утворювало непролазні джунглі. Аж ось ліси відступили до гір. Уздовж узбережжя потяглися поля пшениці, цукрової тростини, виноградники і пасовиська для овець.
— Це вже Анине господарство, — сказала Олена Миколаївна, зменшуючи швидкість і знижуючись. — Он унизу біліють отари знаменитих мериносних овець, а там, — вона показала рукою на підніжжя найближчої гори, — бачите, містечко? Там живе Аня.
Недалеко від моря крізь густу зелень, виднілася група невеликих білих будинків. За ними, метрів за п’ятсот, були господарчі будівлі для худоби.
За кілька хвилин ми підлетіли до групи дво— і триповерхових котеджів та спустились у дворі на невеликий цементований майданчик, де в кілька рядів стояли орнітоптери.
До нас підбігла Аня. Вона вже чекала.
Ми зайшли в її квартиру. Вона була обладнана точнісінько так, як і наша торітаунська, аж до панорамного телеекрана та холодильної побілки стелі.
Увечері я обійшов усе маленьке містечко. Моїм гідом, щоправда, не дуже вправним, була Аня.
— Не знаю навіть, що й показувати вам, — говорила вона мені. — Звичайна тваринницька ферма, яких на Землі десятки, а може, й сотні тисяч. Можливо, я вам краще овець покажу?
— Ні, це потім. А зараз давайте пройдемось містечком.
Не поспішаючи, ми пройшлися головною вулицею.