Посадка тривала понад три години. Досить було помилитися на один градус, щоб відхилитись від обраного місця на сто кілометрів. Ерилік по радіо скерував політ вантажної ракети по певній орбіті і різко знизив висоту. Потім він увімкнув носові реактивні двигуни, які, зменшивши швидкість нашої ракети, запобігли її перегріванню. Могутні крила нашого ракетоплана врізались в атмосферу Венери і значно полегшили посадку.
Незабаром ми пробили шар високих хмар і, припавши до ілюмінаторів, побачили безкраїй океан, що вкривав поверхню Венери. Подекуди на водній поверхні виділялися жовто-червоні плями — острови. Далеко попереду, біля самого обрію, показався великий острів. Ракетоплан летів уже зовсім низько. На острові можна було розгледіти великий, рівний, наче степ, майданчик. Десь там і стояли радіомаяки Анрі Ламеля, на які нас вивели прилади-автомати.
Незначний поштовх, ракетоплан підстрибує, знову поштовх, і ми вже не летимо, а швидко котимось поверхнею Венери. Даричан за допомогою носових реактивних двигунів швидко зупиняє ракетоплан.
— Усе! Із щасливим прибуттям! Венера! Ми позіскакували зі своїх місць, кинулись до ілюмінаторів і побачили перед собою червонувату поверхню планети. Вдалині тягся ланцюжок гір. Небо захмарене. На зовнішніх шибках ілюмінаторів дрібні краплі дощу полишали косий слід.
— Надвір! Надвір!
Одягти м’які легкі скафандри, пройти через тамбур з подвійними дверима і скочити з останнього східця приставного трапа на м’яку землю було справою кількох хвилин.
Я не втримався, підняв з-під ніг невеликий кавалок глини, розтер його долонями і став розглядати. Крупинки ґрунту були тут такі ж самі, як і на нашій рідній планеті.
— Ось вона, плоть Всесвіту, всюди однакова, — сказав Чжу Фан-ші, заглядаючи через моє плече.
— А трава, дивіться, яка трава! — вигукнула Олена Миколаївна. Вона зірвала пучок соковитої оранжевої трави і видушила з неї кілька крапель тягучої рідини.
До нашого ракетоплана підлетіли чотири орнітоптери — група Анрі Ламеля. Біля дверей ракетоплана відбулася бурхлива зустріч, як бувало колись у зимівників, коли до них після довгої полярної ночі прилітали друзі з Великої землі.
— Заждіть! — вигукнув Даричан, вириваючись з обіймів Анрі Ламеля і ледве переводячи дух. — Ще не все! Треба посадити вантажну ракету!
Ерилік, Суорі, Аніфер і Шаумян, пілоти обох експедицій, повернулись у нашу ракету до пульта керування. Решта пішла до ракетоплана Анрі Ламеля, що стояв на рівному майданчику, кілометрів за два від нас.
— Тут завжди такі сутінки? — спитав Чжу Фан-ші.
— Ні. Наближається довга сніжна ніч. Тому й похмуро, — відповів Ламель. — А вдень тут досить ясно, щоправда, не так світло, як на Землі. Хмари, завжди хмари.
— А, чому там клубочиться дим? — показав я на гірський хребет.
— Діючий вулкан. Тут їх досить багато. Насичують атмосферу вуглекислим газом. Не було б їх, ми з вами могли б тут жити без скафандрів.
Праворуч за пагорбом виглянуло озеро, оточене невисоким рудим чагарником. Недалеко від озера кожні десять секунд здіймався до неба високий водяний струмінь — гейзер.
— У цьому озері я наловив чудової їстівної риби, — сказав Анрі Ламель. — Мабуть, космічні таблетки вам добре-таки остогидли? Зараз влаштуємо бенкет. Вам пощастило: сьогодні готую я.
Низько над нами пролетів величезний незграбний птах, темно-зеленого кольору з яскраво-червоними, як у тритона, плямами на животі. Він мав ламані, мов у кажана, кутасті крила і довгий пеліканячий дзьоб. Слідом за цим птахом пролетів другий, далі третій. Неначе змовившись, вони повільно літали навколо нас, поступово звужуючи кола.
— Летючі ящери, — поморщився Анрі Ламель. — Неприємні створіння.
— А головне, дурні страшенно, — додав Гапек. — Нападають, не розбираючись, на будь-яких тварин, навіть на тих, що незаперечно дужчі за них. Ух, кровопийні незграби! Ось я вас!
Він вихопив з кобури невеликий ультразвуковий пістолет, що висів у нього на поясі, прицілився з нього в найближчого ящера, і той каменем шугнув униз. Два інші ящери кинулись убік і злетіли вгору.
Віктор Платонов побіг до хижака, що впав на землю. Ми поспішили за ним. Нам, новачкам, не терпілося глянути на цього першого, що його ми зустріли, мешканця Венери.
— Обережніше! — застеріг нас Ламель. — У них отруйні зуби.
— Зблизька ящір був ще бридкіший. Тонка гола шия, величезний зубастий дзьоб, темно-зелена, без пір’я, шкіра, вкрита довгими густими ворсинками, скарлючені восьмипалі перетинчасті лапи з гострими кігтями на пальцях, довгий, мов у змії, хвіст — усе це не вкладалося у наші звичні уявлення про птахів. Особливо неприємне враження справляли яскраво-червоні плями, розкидані по тих місцях його тіла, де не було шерсті.