«Старожили», як називали себе наші нові друзі, назахват прислуговували нам, ніби найдорожчим гостям. Найбільше галасував і метушився маленький жвавий Іржі Гапек.
— Та вгамуйся ти, дзиґо, — спиняв його вайлуватий, неговіркий Аніфер.
Красень Шаумян, високий, широкоплечий атлет з запальними чорними очима, перегукував усіх, гув могутнім густим басом. Він дуже турбувався, що ми не наїлися, і все поривався приготувати для нас якусь смачну страву з консервів.
— Мені треба всього п’ять хвилин, і пальчики оближете, — наполягав він, промовисто жестикулюючи. — Анрі, чого ти мовчиш? Ти ж тут головний господар. Хіба не сором буде тобі, якщо твої гості встануть з-за столу голодні?
— Скажи краще, тобі просто нетерпець похизуватися своїми кулінарними здібностями, — заперечив йому Ламель, насмішкувато посміхаючись веселими світло-карими очима, і пояснив нам: — Леон у нас ходить у найкращих кухарях. Якщо хочете заручитися його прихильністю, частіше розхвалюйте страви, які він готує, і лайте ті, що готують інші.
Другого дня ми обговорили план подальших робіт. Власне, поняття «день» на Венері відносне, бо на той час, коли ми прокинулись, тут не посвітлішало, а, навпаки, стало ще похмуріше.
— Треба поспішати, — сказав Анрі Ламель. — Через триста шістдесят вісім годин посутеніє зовсім, настане холодна ніч, тоді умови праці будуть куди складніші.
Ми всі разом перелетіли до нашої вантажної ракети. Треба було її розібрати, повиймати вантажі і почати монтаж керуючих установок.
Через три дні ми безпосередньо взялися до монтажу.
Помітно сутеніло. Той бік Венери, де був острів, поринав у тінь. Зграї летючих ящерів проносилися високо над нами на захід, туди, де низько над обрієм просвічував крізь хмари тьмяний диск сонця, що заходило.
— Полетіли до тепла, — сказав Шаумян, задумливо дивлячись услід зграї. — Зараз у нас у Вірменії тепло. Весна. Мабуть, уже персики цвітуть…
— Еге, Леоне! Забув, як домовлялися? Сьогодні ти за це позачергово готуватимеш обід.
— В чому ж його провина? — не зрозумів я.
— О! Це найнебезпечніша хвороба астронавтів! — пояснив Анрі Ламель. — Діагноз — ностальгія, нудьга за батьківщиною. Нічого, приготування одного позачергового обіду — найліпші ліки від цього захворювання.
Не перестаючи, сіявся дрібний дощ. Такий самий, як іде в нас на Землі восени. Наші легкі непроникні скафандри виявились незамінними для роботи в таких умовах.
— Ну що ж, Леоне, — звернувся до Шаумяна Андрі Ламель наприкінці робочого дня, — ідіть на полювання. Треба добути на обід якоїсь дичини.
— Візьміть і мене з собою, — попрохав я Шаумяна.
— З охотою. Ходімо до орнітоптерів.
Ми полетіли на берег океану. Від берега, оточеного високими прямовисними скелями, тяглася в далечінь неширока піщана обмілина. По ній туди й сюди походжали водоплавні птахи-ящери, копирсаючись довгими дзьобами в піску, вишукуючи їжу.
Я показав на них Шаумяну.
— Неїстівні, — зневажливо махнув він рукою. — Гляньте-но!
Він показав удалину, де спокійна гладінь спінилася білою плямою. Там, на невеликій глибині, відбувалася запекла боротьба. Мабуть, якісь хижі тварини напали на зграю риб. Біла пінява пляма швидко наближалась до піщаної коси — риби рятувалися втечею.
— Ми матимемо чудовий обід! — радісно вигукнув Шаумян. — Летімо до коси.
Пінява пляма наблизилась до обмілини, і на пісок одна за одною стали вистрибувати довгі, наче змії, рибини. Позаду них з води висовувались ненажерні, всіяні густо зубами роззявлені пащеки якихось підводних хижаків. Скоро на піщану косу викинулась ціла зграя змій-риб.
— Швидше! — підганяв мене Шаумян, приземляючись на пісок.
На піску риби-змії були безпорадні. Звиваючись кільцями, вони конвульсивними поштовхами пересувались від одного берега коси до іншого, аби втекти від своїх переслідувачів. Їм допомагали тільки довгі скостенілі плавці, розташовані біля самої голови. Рибини пересувались на них, мов на двох ногах, перевалюючись з боку на бік та допомагаючи собі різкими рухами хвоста.
Я вихопив ультразвуковий пістолет, але Шаумян спинив мене.
— Пістолет не допоможе! Їхня шкіра відбиває ультразвук. Треба колоти ножами!
Кидаючись направо й наліво, Шаумян швидко поклав одну за одною декілька рибин. Я допомагав йому. Коли вся зграя переповзла косу і зникла у воді, ми мали понад дюжину цих півметрових риб.
…Монтування щогл для керуючих установок ішло своїм ходом. Одну з них ми поставили на високій кам’яній скелі, що підносилась над усім островом на березі океану, а дві інші — на дрібних островах, віддалених приблизно за сто кілометрів від нашого острова. Особливо багато часу забирало перевезення довгих балок на далекі острови. Орнітоптери замінили нам підйомні крани. Ми підлітали до розібраної вантажної ракети і, зачепивши тросом чергову балку, дружно здіймалися вгору. Дуже важкі балки ми підіймали за допомогою шести орнітоптерів. Тоді піднята в повітря балка ставала схожа на якусь комаху з дванадцятьма блискучими крильми.