Коло самого берега, раз по раз дотикаючись до мулкого дна, плавали невеликі, як кулак завбільшки, напівпрозорі грудочки. Їх було багато. Невеликими сачками ми підхопили декілька грудочок і опустили в банку. Вони були схожі на наших медуз, тільки ззаду мали плавці, а спереду, поряд з ледве помітним ротом, троє очей — двоє з боків, і одне на тім’ї. У шлунку просвічувалися шматочки їжі — трава, водорості, мошка, черв’яки.
— Тьху, яка бридота! — гидливо поморщилась Олена Миколаївна. — Не збагнути що. Амеба не амеба, драглі якісь!
— Відвеземо Анрі Ламелю, він розбереться.
Тут же біля берега походжали у воді птахи-ящери, довгоногі, з грубими колінними суглобами. Вони весь час порпалися своїми зігнутими дзьобами у мулі і з задоволенням ковтали білі драглисті грудочки.
По всій поверхні озера-болітця плавали великі яскраво-оранжеві квіти з товстими м’ясистими пелюстками. Вони були схожі на наші лілеї, тільки набагато більші, — з велику миску. Ми помітили, що птахи-ящери старанно обминали ці квіти, тримаючись від них на чималій відстані. Та ось на квітку сів великий жук, і одразу ж м’ясисті пелюстки квітки зійшлися, мов стулки капкана, — жук опинився в пастці.
Олена Миколаївна торкнула довгою палицею оранжеву лілею, що пропливала повз нас, і вона так міцно вп’ялася своїми пелюстками в палицю, що ми вдвох ледве вирвали її назад, Ці величезні квіти присмоктались до дна довгим стеблом, яке могло скручуватись тугою пружиною, якщо квітку намагались витягти з води.
У наші сачки попадалось багато всякої дрібноти: комашки, молюски, рачки, невеликі барвисті рибки. Тихо шелестячи сухим листям, з берега у воду пірнали змії.
Ми літали з Оленою Миколаївною від одного озера до іншого і знімали все, що бачили: на Землі наші знімки будуть особливо цінним матеріалом для вчених, і тому ми не боялися повторів.
Якось, вивчаючи життя водойм у найвіддаленішому кінці нашого великого острова, ми з Оленою Миколаївною натрапили на малу галявину, вкриту високими білими квітами. На одному стеблі кожної з них декількома поверхами-ярусами розміщувалось до десятка квіток лілій.
— Ви бачили в колекції ботаніків щось схоже? — спитала в мене Олена Миколаївна.
— Ні, здається, таких квітів я в них не бачив. Це щось нове.
— І мені так здається. Зараз я зріжу кілька стеблин.
Букет вийшов чудовий. Олена Миколаївна сіла в орнітоптер, зачинивши за собою герметичний ковпак кабіни. Я побачив, як вона, не стримавшись, підняла на секунду прозорий шолом скафандра і понюхала букет.
— О Олександре Олександровичу, як чудово вони пахнуть! — прозвучав у мене в навушниках її захоплений голос. — Запах ніжний-ніжний, ледь гіркуватий.
Ми пролетіли понад сто кілометрів, коли я помітив, що орнітоптер Олени Миколаївни став виробляти в повітрі якісь дивні рухи, наче вів його бешкетний хлоп’як. За хвилину в моїх навушниках прозвучав хрипкий голос Олени Миколаївни.
— Сідаю… Не можу летіти… Допоможіть…
Її орнітоптер почав різко знижуватись і, коли б не автомати, які контролювали політ, напевне розбився б під час посадки. Тепер він стояв, схилившись набік, між камінням. Занепокоєний, я мерщій опустився поряд і витяг Олену Миколаївну з кабіни. Крізь шолом я побачив її бліде, мов папір, обличчя і розгубився. Чим допомогти? Я відкрутив кран посиленої подачі кисню на скафандрі Олени Миколаївни і зв’язався з Суорі Даричан.
— Допоможіть! Олені Миколаївні погано! Вона не може летіти додому!
— Що з нею? В перелякалась Суорі. — Поранилась?
— Ні, швидше запаморочення… Дивне якесь…
— Лечу до вас.
Суорі прилетіла через кілька хвилин. Я поквапливо розповів їй про все.
— Квіти? Вона понюхала квіти? Де вони?
Суорі кинулась до орнітоптера Олени Миколаївни, дістала з санітарної сумки невелику ампулу-аналізатор і, відламавши кінчик, кинула її всередину кабіни. Рідина з ампули розтеклася по сидінню. На наших очах за якусь хвилину вона забарвилась у яскраво-синій колір.
— Отруйні фітонциди! — схвильовано вигукнула Суорі. — Негайно допоможіть мені перенести Олену Миколаївну до мого орнітоптера. Викиньте квіти з її кабіни!
Біля будинку зібралася вся наша невелика колонія. Нам допомогли внести Олену Миколаївну в будинок, і потім ми всі вийшли, лишивши її саму з Суорі.
— Що сталося? — оточили мене стривожені товариші.
— Отруйні фітонциди, — коротко відповів я.
Усі знали, що це значить. Властивістю виділяти фітонциди — особливі леткі речовини — наділені не тільки венеріанські, а й багато земних росли. Одні з них, як наприклад у часнику, цибулі, хрону, дуба, сосни, корисні для людини, бо вони вбивають різні бактерії. Проте деякі рослини виділяють шкідливі леткі речовини, наприклад неопалима купина, фітонциди якої спричиняють опіки на тілі людини. На Венері зустрічались рослини, що виділяли фітонциди, смертельно небезпечні для людини.