Спершу ми взялися за ракету біологів. Перебираючи речі в ракетоплані, Ламель раптом виявив під койкою Гапека туго зав’язаний мішок із прозорої плівки. Його було надуто, мов повітряну кулю. Всередині мішка містилося дві клітки, а в кожній із них — по летючому ящереняті. Ламель покликав Гапека і мовчки показав йому на клітки. Той усміхнувся, але виправдовуватись не став.
— Знаєш, Анрі, — сказав він довірливо, — давай перевеземо їх на Землю. Адже до нас ніхто не робив цього. Місця вони займають небагато. Врешті-решт я згоден тримати їх на своїй постелі.
— Ото дивак! Та хіба річ у цьому? Чим вони дихатимуть у ракетоплані? Адже в нас земного складу повітря. Лишок кисню обпалить їм легені.
— Я передбачив це і надув мішок вуглекислим газом.
— Та чи ж надовго його вистачить? День, два, а там треба міняти. Клопоту з ними не оберешся!
— Що ж робити, Анрі, га? — жалібно спитав Гапек. — Може, самі полетимо в скафандрах, а ракетоплан наповнимо місцевим повітрям?
Він запропонував це так просто, наче йшлося про звичайний прогулянковий костюм. Анрі обурився:
— Ти збожеволів! Тягати на собі скафандри більше місяця!
— Ну і що! — жваво заперечив Гапек. — Заради науки можна й потерпіти трохи.
— Ні, це неможливо!
— А якщо помістити їх у третій герметичний, відсік? Наповнимо його вуглекислим газом, звільнимо від зайвого вантажу, і хай летять. Із собою візьмемо кілька запасних балонів з повітрям Венери.
— Але тоді нам доведеться добряче потіснитись.
— А, дрібниці!
Гапек дивився на Ламеля так благально, що той завагався. Кабіну ракетоплана було переділено міцними перегородками на окремі герметичні відсіки на випадок зіткнення з метеоритами. Два з них заповняли різні допоміжні вантажі. Якщо перенести їх у «жилий» відсік, там стане тісно і незручно, зате у вантажному відсіку справді вивільнялось місце для тварин.
— А Леон і Станіслав? Раптом вони не згодяться? — спитав Анрі, вже здаючись.
— Хто, вони не згодяться? Наче ти їх не знаєш!
— Гаразд, залишимо твоїх ящерів. Тільки сховай їх кудись, щоб не муляли очі, а то і Леон, і Станіслав знайдуть, що прихопити на Землю.
Цікава ідея швидко завойовує собі прихильників. Наступного дня ми виявилися свідками того, як сам Ламель злітав на орнітоптері до найближчого озера і незабаром повернувся з великою банкою в руках. У ній звивалась неприємна змієподібна істота — мезозавр. Не звертаючи уваги на наші лукаві посмішки, він засунув банку подалі в куток багажника ракети і загородив її іншими речами.
Не відстали від них і ми. Ерилік приніс трьох великих, завбільшки з тарілку, барвистих жуків. Я теж не втримався і додав до живої колекції декілька молюсків з красивими черепашками. Заселення ракет мешканцями Венери йшло зростаючими темпами.
— Ні, так діло не піде, — нарешті запротестував Ламель. — Чого доброго, скоро ніде буде й повернутись.
— А давайте вантажні відсіки в нашому ракетоплані теж наповнимо тутешнім повітрям, — запропонував Ерилік.
— Можна, — невпевнено підтримав його я.
— А ви, Суорі, як? Не заперечуєте? — спитав Чжу Фан-ші.
— Чому ж? Я згодна.
— А ви, Олено Миколаївно?
— Мені байдуже.
Так відкрився «філіал зоопарку», як ми жартома прозвали свою ракету. Полювання на тварин відновилось.
Тільки Олена Миколаївна не брала участі в наших жвавих клопотах. Вражена трагічною загибеллю Віктора, вона знову злягла на кілька днів.
Зоставалось два дні до відльоту на Землю. Аніфер і Шаумян усе ще не вернулися з району лежбища диплодоків. Ламель зв’язався з ними по радіо і рішуче наказав їм повернутись.
Ми побачили їх ще здалеку. Вони летіли поряд з однаковою швидкістю, а між їхніми орнітоптерами, прив’язаний саморобними линвами, погойдувався якийсь великий предмет. Коли вони спустились, ми побачили, що Аніфер і Шаумян переплюнули всіх за своїм розмахом: у привезеному ними пакунку було велике рябе яйце диплодока.
— Заманулось натуральної яєчні? — насмішкувато спитав їх Ламель.
— Роби з нами що хочеш, але ми візьмемо його з собою на Землю, — рішуче заявили друзі.
— А куди ж ви гадаєте його покласти? Можете подивитись — наша ракета повна-повнісінька.
— А у фізиків? У них, напевне ж, досить вільного місця.
Не звертаючи ніякої уваги на наш протест, вони спокійненько розв’язали линви і стали розмірковувати, куди покласти яйце в нашій ракеті. Ми зрозуміли, що чинити опір марна річ — настільки рішучий вигляд мали обоє друзів, — і здалися.