У небі Антарктиди сяяло двоє сонць: одне велике, справжнє, низько над обрієм, друге яскравим маленьким кружечком висіло просто в зеніті — мікросонце. На весняно-літній період мікросонце підняли на максимальну висоту, щоб не допустити можливого бурхливого танення криги.
Неозорі крижані простори тягнуться до самого виднокругу скільки сягає око. На чистій блакиті неба різко вимальовуються сліпуче-білі контури крижаних вершин та поодинокі темні плями вільних від льоду скель. Здається, все довкола заклякло у вічному заціпенінні. Пухкий сніг, в якому раз по раз грузне нога, заважає ходити. Білі шати Антарктиди так виблискують під промінням двох сонць, що не рятують навіть темні окуляри: очі ріже від нестерпного світла. Повітря, яке видихають люди, клубочиться білою парою. Тиша майже неймовірна. В цьому царстві білого безгоміння людина здається безпорадним створінням, пригніченим жорстокою природою…
Ми мали точно визначити район, де повинні були будувати перший гідроциклон; за допомогою мікросонця та плавучого дзеркала нам належало розчистити від криги майданчик у кілька десятків квадратних кілометрів.
На той час, коли ми почули позивні ракетоплана Джемса Конта, що супроводжував від Місяця до Землі першу готову систему «мікросонце — плавуче дзеркало», в нас була готова вся апаратура для керування нею.
— Дивіться! Дивіться! — радісно закричала Олена Миколаївна, яка першою помітила мікросонце далеко на заході.
Ледве помітна світла крапка пересувалась на ясному небі. Поступово від обрію вона піднялася вгору і за командою Олени Миколаївни зупинилась над нами. Якби я не бачив на власні очі, як за допомогою цієї маленької зірочки було розплавлено міцні породи під час досліду на Місяці, то засумнівався б, чи зможе вона бодай хоч як-небудь подіяти на величезний шар криги, що на ньому ми стояли.
Як тільки мікросонце спинилося в зеніті, Олена Миколаївна наказала, щоб усі, хто перебував у радіусі двохсот кілометрів від нашого командного пункту, пішли до сховищ. Криголамам і кораблям також звелено було відійти від берега на безпечну віддаль. Вертольотам з вантажами заборонялося робити чергові рейси. Коли всі ці накази було виконано, сотні сирен, розташованих уздовж усього узбережжя, відчайдушно заревли. Почався спуск мікросонця.
Ми були на командному пункті. Олена Миколаївна сиділа за пультом і підтримувала безперервний зв’язок з ракетопланом Конта.
— Спускайте ще нижче, — казала вона йому. — Мікросонце зараз над районом будівництва. Увага! Пробую взяти на себе керування системою!
Вона періодично вмикала радіоапаратуру.
— Спустіть нижче на триста кілометрів! Ще на сто! Стоп! Наші установки захопили мікросонце!
Тепер поворотом важеля ми могли змусити всю систему наблизитись або віддалитись, зрушити в будь-який бік, змінити фокусування світлової плями — нашої головної зброї проти антарктичної криги.
Олена Миколаївна увімкнула автоматичне керування мікросонцем.
Ми піднялися з командного пункту на вертольоті, аби ще раз оглянути район робіт і облетіти всю відведену нам прибережну ділянку. Вона була велика: завширшки кілометрів двадцять, а вздовж узбережжя кілометрів з вісімдесят. За даними геологів і географів, товщина криги на цій площі коливалася від п’ятисот метрів до кілометра.
День випав навдивовижу гарний: ні завірюхи, ні туману. На небі біля самого обрію притулилось кілька невеликих хмаринок. Повітря тішило кришталевою чистотою і прозорістю. Під нами простягалась суцільна крижана пустеля. Тільки маленькими крапками чорніли на березі групи пінгвінів.
— Давайте проженемо їх у воду, — запропонувала Олена Миколаївна. — Жаль їх. Згорять вони в нашій світловій плямі.
— Однаково всіх не проженемо, — заперечив їй головний інженер.
— Ну хоч би он тих.
Ми підлетіли до самого берега і стали лякати пінгвінів, намагаючись зігнати їх у воду, але ці кумедні птахи тільки перевалювалися з ноги на ногу і зовсім не боялись нас.
— Що ж, виніть самі себе! — з досадою сказала Олена Миколаївна. — Гляньте-но, он тюлені! Оці вже напевно злякаються нас.
І справді. Тільки-но ми підлетіли до лежбища, як тюлені заворушились і один за одним стали кидатись у воду. Задоволені з того, що нам вдалося врятувати хоч їх, ми повернулись на свій командний пункт.
Навколо всього району, який ми щойно оглянули, було встановлено вежі з телевізійними передавачами. У нас на великому екрані весь район було видно мов на долоні.