Я сховав і уламок, і шматок дерева в сумку і рішуче попрямував далі на південний захід.
Слідом за спаленим лісом почався той самий бурелом, який ми сьогодні вранці спостерігали з вертольота. Виходить, я відійшов досить далеко від ями.
Я через силу просувався вперед, аж доки Підійшов до невисокої сопки, коло підніжжя якої, наче сірники, були навалені одне на одного дерева.
Під деревами на схилі сопки я помітив якийсь отвір у землі. Лігво? Але чому ж воно так високо? Майже бігцем кинувся я до загадкової дірки. Дух перехопило мені від радощів, коли я переліз через хаотичну купу звалених дерев. Це був не простий отвір, — земля навколо нього була розплавлена і обпалена, мов хтось тицьнув у схил сопки товстою розпеченою болванкою. Сумнівів бути не могло: сюди потрапив великий уламок, і лежить він там, усередині пагорба.
Чіпляючись за сучки, я дістався до самісінького отвору, засунув туди голову і поповз уперед.
Хід різко поширшав. Я опинився у невеликій печері і тут же скрикнув від захоплення.
В глибині печери світився, переливаючись усіма барвами веселки, великий камінь, незвичайний з виду. Грайливі хвилі світла — голубого, зеленого, червоного — перебігали від одного його краю до іншого. Чисті тони райдужних хвиль, їхнє повільне погойдування можна було порівняти лише з полярним сяйвом.
Я став уважно роздивлятись уламок. Він був завбільшки з велику диню і мав таку ж довгасту форму. Поверхня його була гладенька і блискуча, мов відполірована. Вражений і зачарований цим небаченим видовиськом, я кілька хвилин, не відводячи очей, милувався каменем. Тепер моя гіпотеза була доведена. Я мав два уламки. Я добув з польової сумки свій перший уламок — дивно, він не світився….
Зачудований, я підніс його до сяючого веселкою великого каменя, і в ту мить, коли вони зіткнулися, по маленькому шматку також забігали вузькі райдужні смужечки. Вони перебігали так часто, що ряхтіло в очах. Тільки-но я забрав маленький уламок, як він перестав світитися, притулив до великого — засяяв знову.
Так ось у чім річ! Це вже щось знайоме: для того щоб уламки боліда світились, треба, щоб їхня маса була більша за якусь критичну. Щось на зразок ланцюгової реакції у шматку урану.
Коли врешті вляглося хвилювання, викликане коштовною знахідкою, я відчув, що стомився. Я відвик довго ходити. В мене мліли ноги, кров шугала в скроні, сіпались повіки. В маленькій печері було тепло й затишно, райдужні смуги світла одна за одною перебігали по склепінню печери. Я відчув, що мушу бодай трохи відпочити, бо інакше не дійду назад до ями. Мене опанувала солодка дрімота.
Вже засинаючи, я подумав, що Ілля Петрович, напевне, почав турбуватися про мене, що слід би вертати назад, але я не зміг перебороти втому і поринув у сон…
Розділ перший
ТАЄМНИЦЯ МЕТЕОРИТА
Сон минув без сновидінь. Розплющивши очі, я побачив над собою рівну білу стелю. Позад мене хтось тихо сказав:
— Здається, прокинувся…
Я озирнувся. Двоє лікарів у білих халатах і шапочках пильно стежили за кожним моїм рухом.
Спросоння я не міг зрозуміти, що сталося. Все тіло боляче нило, ніби мене жорстоко побили. Права рука задерев’яніла і не рухалась. Я знову припав до подушки.
Лікар із смуглявим, мов у цигана, обличчям нагнувся наді мною і тихо спитав:
— Як ви себе почуваєте, Олександре Олександровичу?
— Нічого. Де я?
— У Верхоянському санаторії. Не хвилюйтесь, днів за два-три ви будете цілком здорові…
— Що зі мною?
Лікар зам’явся, очевидно, старанно підбираючи слова для відповіді.
— Нічого страшного. Зараз уже нема ніякої небезпеки. Вам не можна багато говорити.
Другий лікар непомітно вийшов з кімнати і скоро повернувся з тарілкою паруючого бульйону на підносі. Тільки тепер я відчув, як я зголоднів, і жадібно з’їв бульйон.
Наступні два дні я лежав у напівзабутті. Щоразу, розплющуючи очі, я бачив перед собою лікарів, які чергували біля моєї постелі. Лише третього дня я остаточно прийшов до тямку.
— Ви повідомили про мене в експедицію Брадова? — спитав я в лікаря, що був схожий на цигана.
— Ні. Ми не мали такої можливості.
— Дивно… Але все-таки, що ж зі мною сталося?
Лікар наклав мені на зап’ястя лівої руки невелику гумову пластинку, від якої до незнайомого мені приладу тяглися дроти, і, дивлячись на стрілку приладу, відповів: