Нік глянув на товстий, схожий на пергамент, страховий поліс із дрібним шрифтом. Hong Kong Life Assurance, Ltd. належить японцям, базується у Лондоні та Гонконгу. Його усмішка була слабкою. Можливо, вже ніч, а може й ні. Доведеться почекати.
Він підійшов до письмового столу в кутку спальні і поклав коричневий конверт у нижній ящик із ключем. Він викинув ключ у ілюмінатор. Інспектор Смайт та компанія збиралися обшукати цю яхту, без сумніву, але він сумнівався, що вони відчинять скриньку. Дуже правильно. Якщо, звичайно, вони не думали, що Нік ховається у ящику. Він посміхнувся жалюгідному жарту і підійшов до ліжка. Було майже зовсім темно.
Він одягнув замшеві піхви на праву руку і прибрав Хьюго. Він роздягнувся і поклав маленьку газову бомбу П'єра у металевий контейнер між ніг. Він висів там, як третє яєчко. Ці двоє мають безпечно бути на місці. Щодо Люгера він не був такий впевнений. Він не хотів втрачати Вільгельміну. Вона ніколи йому не пробачить.
Він загорнув «Люгер» у клейонку разом із важкою пачкою гонконгських доларів та доларів США.
N3 вимкнув вогні у каюті. Порти сяяли люмінесцентними діорамами Коулуна. Він не міг довго чекати на дзвінок Хоука.
Телефон задзвонив. Нік досяг його одним довгим кроком. "Вітання. Тут Харрінгтон».
Голос Хоука був металевим. Це був запис, який програвали у Вашингтоні. Яструб сказав: Procab femnull ... procab femnull ... Ось і все. Нік повісив слухавку.
Продовжуйте. Кабель наступний. Жіночий нуль.
Тож він мав знак «йти». Нік закурив і похмуро глянув на ілюмінатори, темніло з кожною секундою. Кабель наступний. Пекло! Тепер він марний. Прийде забрати його пізніше в консульстві - якщо він ще знадобиться. І якщо він ще живий.
Нічого у Вашингтоні про Міріам Хант. Це було приблизно те, на що він очікував. Перевірка була лише запобіжним заходом, захистом від збігів і випадковостей.
Нік погасив цигарку. Він зробив акуратну маленьку зв'язку його штанів, сорочки та светри. Він поклав клейончату плівку з люгером у вузол і змайстрував ремені з частини манільської волосіні, що залишилася. Одяг, звичайно, промокне, але це не мало значення. У Гонконгу ніколи не було по-справжньому холодно, та й його холод не турбував. Насправді Ніка Картера мало що турбувало, окрім дітовбивців та топірців.
Він підняв покрите брезентом тіло Боя з такою легкістю, якби це була лялька – майже так воно й було, маленька мертва лялька – і вийшов із спальні. Він тримав кормовий корпус між собою та сторожовою джонкою, поки йшов уперед до носа правого борту. Він поклав брезент під одну з невеликих рятувальних шлюпок на яхті і спустився трапом до кают екіпажу. Філіппінці були б здивовані його появою, але тепер це мало значення. Йшлося про невелике відволікання.
Тільки один із стражників прокинувся, позіхаючи, потираючи очі і перевіряючи, мабуть, дуже неприємний сон. Він дивився на Ніка з подивом і легким страхом - на цього величезного бронзового гіганта в чорному одязі з ножем, прив'язаним до його зап'ястя.
Нік витяг чоловіка з ліжка одним легким рухом. Він усміхнувся, щоб заспокоїти моряка, який сам був трохи більшим, ніж хлопчик. Він вручив йому стодоларову гонконзьку купюру.
"Слухай уважно. Виконуй накази. Роби це швидко і роби правильно, і коли знову побачу тебе, буде ще сотня. Добре? Ти прокинувся?"
Чоловік тупо дивився на гроші в руці. Потім він посміхнувся. «Ну, сеньйоре Харрінгтон. Я прокинувся. Гроші, вона завжди змушує мене не спати».
"Добре." Нік поплескав його по кістлявому плечі. «А тепер слухай уважно. Я хочу, щоб ти розбудив свого приятеля. Я хочу, щоб ти увімкнув габаритні вогні, вогні палуби, стільки вогнів, скільки хочеш. Я хочу, щоб ти і твій приятель бігали як божевільні, розуміли і поводитися так, ніби ми збираємося відплисти..."
Чоловік роззявив рота. «Пливіть, сеньйоре? Але ми не можемо. Капітан та інші, вони ... »