— Хто прийшов? Що сталося?
Тепер, коли в руках у нього була зброя, він почував себе впевненіше.
— Сестрі не можна розмовляти, — втрутилася економка. — Вони в трапезній.
— Вони?
— Ловлять того, хто залишив парашут на краю лісу. Підозрюють, що ця людина переховується в нас… Ідіть за сестрою.
Сестра Анастазія провела Альберта в ту частину костьолу, куди черницям заходити не дозволялося. Дійшовши до каплиці, що потопала в мороці, Анастазія показала йому на вхід у підземелля. Запалила свічку.
Притримуючи чемодан, він обережно спускався в темну глибінь. Двері за ним зачинилися. Приголомшений цілковитою темрявою, Альберт чекав, поки жінка із свічкою в руці наблизиться до нього, щоб провести його далі.
Підземелля під костьолом було просторе, але майже все заставлене трунами, складеними штабелями, як сажні дров. Деякі з них лежали тут, либонь, уже сотні років, спідні — довгі, чорні, трухляві — просіли під вагою верхніх. З дірок, тріщин і щілин сипалася сіра порохня, шматки струхлявілого дерева змішалися з черепами, клаптями зотлілого одягу, гомілками рук і ніг. Повітря було таке сухе, що від запаху порохна й праху неприємно дерло в горлі.
Він звернув увагу на те, що проходи поміж пірамідами трун акуратно відметені. «Хто б міг сподіватися від цих черниць отакої спритності? — подумав Альберт. — Не забули, що на куряві лишаються сліди».
Анастазія, очевидно, добре орієнтувалася, бо впевнено вела Альберта по вузьких ходах; вона знала, де треба пригнутися, щоб не зачепити головою стелі, де зупинитися й обережно переступити через віко домовини, що зсунулася на підлогу. Нарешті вони дісталися в лівий кут підземелля. Анастазія нахилила свічку, показуючи йому велику бляшану труну. Він одразу збагнув її жест. Опустив чемодан на підлогу. Труна була порожня і зсунулася дуже легко. Під нею зяяв неширокий прямокутний отвір, униз вели сходи.
Черниця зійшла перша. В лівій руці вона тримала свічку, в правій — його чемодан і плащ. Альберт намацав прироблену до дна бляшаної труни ручку і, опустившись на кілька східців, поставив труну на місце.
Всього Альберт налічив десять сходинок. Анастазія загасила свічку. В темряві вона провела рукою по його грудях, потім знайшла руку й потягла Альберта за собою. Так вони пройшли у глиб приміщення.
Сюди не проникав жоден промінь світла, жоден, бодай найслабший, звук. Він не знав, де вони — в підземному коридорі, на дні колодязя чи в якомусь просторому підвалі, серед струхлявілих від часу домовин. Повітря тут було свіже й куди приємніше, ніж у першому підземеллі. Подеколи Альберт відчував навіть слабкий запах мастила.
Анастазія підштовхнула його до якогось широкого, великого ящика. Вони сіли поруч, прихилившись до шершавої кам'яної стіни.
Черниця була обіч Альберта, але він не бачив ні її очей, ні силуету. Чув тільки часте дихання і її тепло на своєму обличчі. Він міг торкнутися її, обійняти. «Навряд чи вона стане боронитися, адже цей чернечий убір — всього-на-всього маскарад. Можливо, вона якраз і цінує сміливість? Хіба ж не ризикованим був напад на поїзд серед білого дня, на дуже пожвавленому перегоні?»
Йому хотілося курити. Та не встиг він витягти сірників, як почув її голос:
— Курити не можна. Тут вибухівка…
Отже, вони сиділи на ящику з вибухівкою. Чи велике це приміщення? Скільки тут таких ящиків? І чи тільки вибухівка?.. Він знову відчув запах мастила, добре знайомий з армії. Так пахне в арсеналі, де зберігається змащена зброя.
Альберт промовив напівголосно:
— Ми їхали в одному купе, в тому поїзді, па який було вчинено напад і забрано мільйон злотих.
Вона не відповідала.
— Це було позавчора… — додав він.
Мовчання. Здавалось, жінка затамувала дух, немов готувалася до удару.
— На вас була каракулева шуба. Ви дуже вродливі. Ви з тих жінок, які звертають на себе увагу. Повз таку, як ви, байдуже не пройдеш.
Він згадав картину, яку бачив у бібліотеці. Чому сатану в раю малюють завжди в образі потворного, страшного змія? Чи не означає це, що жінку можна спокусити не вродою, не чарівністю, а… словами, обіцянками?
— Ви не повинні брати участі в нападах. У вас вельми принадлива зовнішність. Ці два дні я весь час думав про вас. Пам'ятаю ваші губи, волосся, білу шкіру, очі…
— Тихше, замовкніть, на милість божу, — урвала його Анастазія.
Але довкола так само панувала німотна тиша, не чути було жодного звуку.
Альберт замовк. Час спливав. Чекання ставало нестерпним. Темрява гнітила його. Сидіти отак нерухомо на ящику було для нього справжньою мукою. Дорого б він дав за те, щоб дізнатися, про що думає зараз ця жінка.
Кілька разів Альберт поривався обняти Анастазію, але так і не зважився. Боявся. Хоч найбільше, що вона могла зробити, це відштовхнути його, дати ляпаса.
— Сьогодні ж поїду назад. Надаремне, здається, я взагалі забився сюди… Невже ми ніколи більше не зустрінемося?
Анастазія й далі не відповідала. Альберт закусив губу. Старався забути, що вона сидить поруч. Заплющив очі, намагаючись заснути. Та сон не йшов.
Як зломити її мовчання? Може, розповісти їй якусь незвичайну історію, що зворушила б, вразила б її?
Альберт дедалі дужче відчував у собі безсилля.
— Я шукаю в кляшторі книгу Казобони, написану ним у 1659 році. На жаль, каталог не впорядкований, і неможливо встановити, чи є взагалі у вашій бібліотеці ця книжка. Я від'їжджаю сьогодні ввечері. Як мені звертатися до вас? Сестро Анастазіє чи пані Анастазіє? Хто ви насправді? Черниця чи підпільниця? Вам не до лиця чернечий убір. Чого ви шукаєте тут, де все вже вмерло? Оці черниці в чорних домовинах, що їх складали в підземеллі протягом століть, майже нічим не відрізняються від тих, які поки що животіють у своїх келіях нагорі, співають у костьолі, прогулюються в саду. Вони зреклися життя, зреклися всіх земних почуттів — сміху, людської мови, краси, смутку, болю, радощів, жалю. Все людське для них чуже, байдуже, непотрібне. Їхнє існування не залишить жодного сліду. Вони не потрібні ні пеклу, ні раю. Бог їх не прийме, відцурається, бо вони ні разу не торкнулися землі і не можуть вважати себе людьми. «А хто землі не торкнувся ні разу…» — ви пам'ятаєте далі?
Альберт кепкував, глумився з неї, злив її, ображав. Все як об стіну горохом! Він чув тільки свій глухуватий голос.
— Ви зовсім надаремне спровадили мене сюди. Вони не можуть мені нічого заподіяти. Я маю засіб проти них. Як ви гадаєте, знайдуть вони того парашутиста?
Сестра Анастазія неспокійно ворухнулася, потім підвелася. Пройшла повз Альберта. Її сандалії стукотіли дедалі глухіше. Ледь чутно дзенькнула труна, що закривала вхід у підземелля. І враз залягла тиша. Він залишився сам.
Альберт стиха вилаявся. Потім ще раз, уже голосніше. Звук власного голосу трохи заспокоював його. Нарешті він замовк. Прислухався.
«Чи не пастка це?» — думав Альберт. Над ним закрили віко труни, він заживо похований. Вхід замурують, заллють цементом. Ніхто не почує його волання про порятунок, товсті кам'яні мури поглинуть усі звуки. Він гинутиме тут від голоду і спраги, а черниці в костьолі молитимуть бога про спасіння його душі. Їм і на думку не спаде, що він зовсім не хоче вмирати. У їхніх серцях не ворухнеться жаль — адже вони не пожаліли самих себе, добровільно прирікши на смерть ще за життя. Вони захочуть спасти його душу наперекір йому. О, скільки разів церква «ощасливлювала» грішників супроти їхньої волі, позбавляючи їх життя?
Від страху Альберта кинуло в піт. Він підвівся з ящика, тремтячими пальцями витягнув з кишені сірники. Краще вже миттєва смерть, ніж повільне конання. Спалахнув вогник. Альберт побачив на ящику недогарок свічки, запалив його і взяв у руки.
Він стояв у вузькому присінку, заставленому величезними ящиками. Обережно несучи свічку, щоб не посіяти іскри, Альберт ступив кілька кроків. Ліва нога затерпла від довгого сидіння, і він трохи припадав на неї.