— Рокиту добрими словами не переконаєш…
— А я й не кажу, щоб ви агітували Рокиту за народну владу. Та на те ми й маємо розум, щоб сказати: доволі пролито крові як одними, так і другими. Адже й по той бік барикади може виявитися чесна людина, що опинилася там випадково і не знає тепер, як їй вибратися з цього болота. І я думаю, Яруго: якби-то вдалося припинити подальше кровопролиття, якби можна було якось ближче придивитися до людей із того боку, відділити здорове від хворого! Хворе хай згине, а здорове повинне жити далі. І здається мені, що задля цього не шкода пожертвувати життям одного чи двох майорів держбезпеки.
Яруга глузливо усміхнувся:
— Я вірю вам, майоре. Вірю, бо це ви так говорите. Але якби це саме говорив той, хто, не змигнувши оком, поклав Крихняка, то я б йому не повірив: він, по-моєму, зовсім не схожий на Христа.
Альберт знову сів на стілець.
— Ви здивуєтеся, Яруго, але я знаю цього чоловіка. Ви здивуєтеся, як я скажу, що він і мухи б не скривдив. Його лякала сама думка про те, що в житті бувають ситуації, коли один повинен убивати іншого. Проте саме він у двадцять три роки вбив провокатора на пустирищі за фабрикою Бюле, якщо вам щось говорить це ім'я. У нього при цьому не здригнулася рука, бо цей провокатор на довгі роки запроторив у в'язницю найпрекрасніших і найшляхетніших людей, яких будь-коли доводилося зустрічати нашому спільному знайомому. Якби ви поспитали тих, нагорі, чому вони направили його в апарат держбезпеки, вам, можливо, відповіли б, що він знає мови, мав довіру, що чоловік він вірний, надійний. Однак йому самому здається, що на цю роботу його послали зовсім з інших причин. Можливо, ви взагалі не зрозумієте або не зрозумієте тому, що я не зумію як слід пояснити всього: цей чоловік, як і тринадцять років тому, досі здригається від думки, що бувають у житті моменти, коли один здатен убити іншого. І хоч цей хтось може здатися декому страшною потворою, бо він, як ви кажете, не змигнувши оком, убив Крихняка, я скажу: той, хто про нього так думає, глибоко помиляється… А тепер я піду, — додав Альберт, підводячись, — бо я голодний як вовк, а ви так нічого й не дасте мені поїсти, здогадуючись, що я зовсім не збираюся провадити тут ревізії.
Того самого дня Альберт довідався про смерть Ведмедя. Його вбили через п'ять годин після того, як він утік. Труп знайшли вранці наступного дня біля кляштора в Домброві. До сорочки вбитого був пришпилений папірець із написом: «Так гинуть зрадники!»
За два дні листоноша приніс Альбертові невеличкий пакет, відісланий поштою па адресу Рачинської, з поміткою: «Для майора».
Всередині лежала красива коробочка із золотим годинником марки «Докса» і записка. На машинці було надруковано: «Із вдячністю за «ведмежу» послугу. Р.»
А надвечір хатня робітниця Крихнякової вдови принесла на ім'я Альберта коротенького листа:
«Ви були свідком загибелі мого чоловіка. У мене росте восьмирічний син. Я б дуже хотіла, щоб він почув від очевидця, як загинув його батько. Прошу відгукнутися на прохання надломленої горем жінки і матері й провідати нас сьогодні ввечері».
«Не піду, — спересердя подумав Альберт. — Свідком Крихнякової смерті був і Сова. Нехай звернеться до нього. Я не піду».
Проте в той же вечір Альберт провідав удову. Вій сподівався, що нападе там на слід, який приведе його до довгожданої мети.
— Папери мого чоловіка? Забрали. Вчора забрали, — відповіла пані Крихняк. — Яруга прислав по них своїх людей. Вони сказали, що чоловікові папери знадобляться його заступникові. Перерили його письмовий стіл, шафи — все.
Вдова приймала Альберта в красивому салоні у стилі ампір,[24] умеблювання якого напевно було конфісковане в одному з маєтків. У величезному серванті красувалося кілька десятків порцелянових чашок і дзбаночків. Їх леткість і витонченість мала, очевидно, підкреслювати силу Крихняка — службовець нижчого рангу вдавав із себе велике цабе. На стіні в масивній і неоковирній рамі висів його збільшений портрет.
Крихняків син успадкував материну вроду. Це було гарненьке хлоп'я з тонкими рисами обличчя й кучерявим чубчиком. З поважним виглядом він привітався до Альберта.
— Ми перебували в будинку, оточеному бандитами, — розповідав йому Альберт. — Нас обстрілювали з вулиці — з вікон і дахів сусідніх будівель. Нам — мені й твоєму батькові — наказали взяти кулемет і вести вогонь по ворогові з тераси. Прорватися туди годі було й думати. Я не ризикнув, а твій батько вхопив кулемет і, незважаючи на кулі, поповз на терасу. Але вони таки настигли його. Він загинув, як солдат, у бою.
Хлопчик чемно вклонився і вийшов із салону. У пані Крихняк в очах бриніли сльози. Альберта душив гнів.
— Я не можу повірити в його смерть. Це так жахливо, — схлипувала вона.
— Це ваше щастя, що так сталося, повірте мені,— пошепки промовив Альберт.
Вона здивовано глянула на нього, широко розкривши очі, в куточках яких блищали сльози.
— Той, хто його вбив, зробив велику послугу і вам і вашому синові. Адже ваш чоловік працював не тільки на УБ, а й на підпілля, на Перкуна, а потім на Рокиту. Воєводське управління держбезпеки вже розплутувало клубок цієї зради. Він загинув, тому розслідування припинили. Якби він був живий, його арештували б і засудили до смертної кари за зраду. А так він загинув як герой. Так краще для нього самого, для вас і для вашого хлопчика.
Він уклонився пані Крихняк і вийшов із салону. Сам дістався до дверей і покинув її дім.
Наступного дня опівдні Альберт постукав у дім Рамузів. «А може, все-таки в мені й справді є щось від злого духа? — роздумував він, стоячи перед вхідними дверима, пофарбованими в зелений колір. — Куди б я не завітав, туди скрізь приходить смерть».
Рамузова дочка вручила йому пачку нотаток свого батька. В кабінеті вчителя нічого не змінилося з тієї хвилини, відколи Альберт розмовляв з ним. Жовтувата фіранка затуляла полиці з книжками, на стінах висіли репродукції картин Гротгера, підлога аж сяяла чистотою. Ніщо, жоден навіть найнепомітніший слід не свідчив про те, що лише кілька днів тому тут загинув старий учитель історії. Альбертові справді вже ні до чого були його нотатки. Може, вони і взагалі ніколи йому не були потрібні?
— Батько просив мене передати їх вам. Я виконую його волю. Це єдине, що я ще можу для нього зробити.
— Мені хотілося зіграти роль історика-детектива: розшифрувати історичну загадку — таємницю «кришталевого дзеркала» Джона Ді. А втім, можливо, я просто хотів переконатися, чи не гірші ми за тих, що жили задовго до нас?
—І які ж ваші висновки?
— О, це не має значення. Найважливіше те, щоб ви ні на мить не подумали, ніби я хоч трохи причетний до трагічної смерті вашого батька. Звістка про це була для мене несподіваною і страшенно вразила мене. Ви мені вірите?
— Вірю, — кивнула вона.
Він сказав ще кілька байдуже-ввічливих фраз.
У повітовому суді в Р. почався процес дев'ятьох членів таємної організації Рокити. Всі звинувачувані були схоплені із зброєю в руках через кілька годин після нальоту на місто. Вони також несли відповідальність за вбивство понад десяти мирних мешканців міста. Судовий розгляд ішов у швидкому темпі, його наслідки ні для кого не були таємницею.
24