— Перш ніж вас сюди прислали, про мене теж зажадали якоїсь інформації?
— Ясна річ. Про вас передусім.
— Ну й як? Що думають про мене в Інтеллідженс сервіс?
— Ви вчитель математики. Розум холодний, точний, логічний, хоч і схильний інколи до безвідповідальної й шаленої бравади. Ваш інтелект досить примітивний. Окрім того, ви надто підозріливі, недовірливі, однак при всьому цьому не дуже спритні…
— Ви віщуєте, як ворожка! — гнівно урвав його Рокита.
— Як астролог.
А про себе подумав:
«Я вісім разів допитував Куртмана. Він вважався нареченим Рамузової дочки і про її батька говорив із захопленням. Але на кожному допиті твердив, що Рокита це дурень».
— А знаєте, майоре, — агресивно вів далі Рокита. — Там, в Англії, вважають, що в мене «примітивний інтелект». А тим часом тільки мені і вдалося вас розкусити. Ця ваша роль історика підказала мені, хто ви насправді. Я відразу ж подумав про ваш англійський спосіб мислення, про ваше уявлення про конспірацію.
На першому контрольно-пропускному пункті їх не затримали. На другому — через п'ятдесят кілометрів — вартовий солдат подав знак зупинитися. Альберт круто вилаявся і натиснув на гальма: тікати марно, біля контрольно-пропускної будки стояло три військових віліси. Зупиняючись, Альберт подумки критично оцінив своє становище. З проїзними документами все гаразд, проте чи не викличе підозри факт, що машину, набиту солдатами, веде офіцер, та ще й у званні майора? Досить, якщо вони захочуть глибше заглянути в кузов: відразу ж помітять різницю в обмундируванні, англійські френчі, американську зброю — стени замість ППШ. Коли вони негайно і не знімуть тривоги, то за хвилину слідом за ними рушать три віліси, задзвонять телефони, і десь під Варшавою Альбертові перепинять дорогу автомашини з військами. Далі будуть побоїще, вибухи, покалічені тіла в розвернутому гранатами кузові…
Він зупинився. З караульної будки вискочив офіцер.
— Звідкіля й куди? Документи! — хриплим голосом вигукнув він.
«Ох, бідолахо, бідолахо, ти що, зовсім збожеволів?» — проклинав себе в душі Альберт. Він простяг руку до мундира, що висів на гачку, не кваплячись, почав натягати його на плечі.
— Документи! — нервував офіцер. Кинув оком на погони Альберта. Козирнув.
— Шлях вільний, майоре. Даруйте, що загаяв вас, але ви були в сорочці…
Рушаючи, Альберт помітив у боковому дзеркальці, як офіцер вичитував вартовому. Потім він побачив, як із караульної будки вибігли троє офіцерів, вскочили у віліс, і від покотився услід за ЗІСом. Альберт додав газу, і стрілка спідометра знову підскочила до цифри «90». Віліс відстав і не пробував догнати їх.
Рокита одтулив віконце, що відгороджувало його від кабіни.
— Я думав, буде жарко… Мої хлопці були напоготові. Одна граната в караульну будку, три черги з автоматів, і лишилося б від них тільки мокре місце.
Альберт витер спітніле чоло.
— Не варто заводитись. Ми все одно не встигли б потім утекти…
— О, у нас сталеві нерви. От тільки де з чим іншим не все гаразд…
Альберт осміхнувся до Рокити і значливо кивнув. У найближчому лісочку він звернув на першу ж бічну дорогу і зупинився, коли шосе не стало видно за деревами.
Рокитині хлопці вивалювалися з кузова машини сонні, запилені. Перекидаючись жартами, вони зникали за деревами. Рокита сів у кабіні поруч з Альбертом.
— А Джонсон напевно мене чекатиме?
— Нас дожене легкова автомашина — чорний «паккард». Деякий час він їхатиме за нами, потім випередить і зупиниться. Я стишу хід, ви вискочите з нашої машини, сядете в «паккард» і поїдете. Там і відбудеться ваша розмова — так найбезпечніше. Полковник підвезе вас аж до ліска неподалік від Гарволіна за Варшавою. За цей час я проведу ЗIС через Варшаву, і під Гарволіном повториться та сама процедура. Ви пересядете до мене в кабіну, і ми гайнемо прямо до Желязного під Замостя.
— Ювелірна робота.
— Ми, розвідники, полюбляємо ювелірну роботу. Спритність і інтелект схрещують шпаги з брутальною й жорстокою силою. Одна людина вступає в двобій з арміями противника.
Сильний гуркіт заглушив його останні слова. Низько-низько над деревами пролетів літак.
Альберт і Рокита вискочили з кабіни. Літак, здавалося, провалився між деревами, тільки мотор свистів, вив, потім зненацька стих: за лісом був аеродром.
— Хай йому чорт! вилаявся Альберт.
Всього за кільканадцять кроків лісок закінчувався і починалися бетоновані злітні доріжки. Збоку, метрів за триста, стояли ангари, снували озброєні військові. Рокитині хлопці, приваблені завиванням моторів, висипали на узлісся і повитріщалися на довгий ряд сріблястих літаків.
— Вертайтеся в машину! Негайно! — горланив Альберт.
Проте вартові біля ангарів уже помітили їх. Двоє з них рушили до лісу.
— Погляньте, майоре. Баки з бензином, — сопів Рокита. — Досить двох-трьох гранат, і спалахнув би такий фейерверк, що й самому господові богу стало б жарко.
— Ви що, здуріли? Цей аеродром охороняє принаймні рота…
— Ну то й що? Мені не раз уже доводилося з меншою групою розбивати роти. Наженемо на них страху — і край!
Альберт шарпнув його за рукав.
— Негайно зберіть своїх людей! Їдьмо! Ви знову хочете накоїти дурниць?
Вартові підходили ближче і ближче. Вони скинули з плеча автомати і тримали їх напоготові. Рокита неохоче віддав наказ повертатися до машини. Альберт завів мотор, ЗІС поволі рушив з ліска, Рокитині хлопці на ходу вскакували в кузов.
— Стій! Стій! — чув Альберт застережливі окрики вартових.
Мотор ЗІСа завив, колеса забуксували в піску. Вартові кинулися до машини. ЗІС з'їхав із дороги на траву, колеса попали на твердий грунт, машину рвонуло вперед. Протріщала автоматна черга. Напевно, стріляли вартові з аеродрому. Але вони лишилися далеко позаду. Альберт виїхав на шосе.
— Будьте обережні, а то втрапимо до самісінького пекла, — волав до нього крізь віконце Рокита.
Все відбулося, як і було задумано. В умовлений час чорний елегантний «паккард» наздогнав машину, яку вів Альберт. У цьому місці шосе круто бралося вгору. Зупинилися в улоговині, де воно збігало на невеличкий місток. З Альбертового ЗІСа виліз Рокита. Водночас відчинилися дверцята «паккарда», з нього вийшов чоловік у формі поручника. Рокита прослизнув в автомобіль, дверцята хряпнули, і «паккард» стрімко рвонувся вперед. Альберт устиг помітити тільки руки, що запнули білі фіранки.
Поручник підійшов до кабіни і козирнув.
— Пане майоре, полковник наказав мені вести машину далі замість вас, — доповів він.
Альберт мовчки виліз із кабіни. Поручник сів до керма. Машина рушила. Альберт побрів угору по дорозі. Чорний «паккард» легко проскочив узвіз і швидко зник за рівненьким схилом узгір'я. Вантажний ЗІС, здавалося, через силу з'їжджав на підвищення, і, зупинившись на шосе, Альберт ще досить довго бачив високий кузов, у якому сиділо тридцять людей Рокити. Нарешті, ЗІС вибрався на вершину горба, на мить ніби застиг на ясному тлі неба. Потім і він зник, спустившись у долину.
Над шосе злегка тремтіло марево нагрітого повітря. Сорочка липла в Альберта до спини, по чолу і скронях цівками котився піт. Асфальт, здавалося, дихав жаром. Альберт зійшов з дороги й сів над порослим травою кюветом, поклавши біля себе мундир і кашкет. Він не оглянувся, почувши, як позаду різко й пронизливо завищали гальмами автомашини. Знав, що це були два військові віліси і три вантажні машини, набиті озброєними солдатами. Пізніше повз нього проїхали ще дві селянські підводи, а він усе сидів над канавою — у розстебнутій сорочці, згорблений, безсило опустивши руки на коліна, із змореним і запиленим обличчям, скидаючись на стомленого мандрівця, яких чимало в той час брело по дорогах Польщі.
