— Тобто навівати. Слухай-но, ти й справді гадаєш, що пізнання прекрасного перш за все галузь почуттів?
— Ніколи не сумнівався в цьому!
— Як же це узгоджується з твоїм бажанням зробити із бездушних механізмів речників благородних емоцій? Як ти можеш у цій операції оминути людину?
— Я не оминаю її, механізми є лише посередниками. Людина їх конструює, а потім людина — їхній творець, який закладає до них певну програму, за допомогою цих механізмів звертається знов до людини. Таким чином, людина є на початку і в кінці цього процесу. І саме це важливо.
— Але людина не безпосередній тлумач інформації, ним є машина, яка, більше того, має, як ти кажеш, сама обрати форму музичного сповіщення. Якщо я правильно розумію твоє уявлення, машина мас серед багатьох можливостей обрати найкращу…
— Саме так.
— … найкращу, а значить єдину. Чи усвідомлюєш, ти, що це значить? Диктатура твоєї машини затопить звуковим бальзамом все людство, яке в перший момент захлинеться цим благом, але потім почне тонути в цьому уніфікованому соусі з однаковим смаком і запахом, вдаючись у відчай, що вже не існує нічого іншого…
— Зачекай, ти не зрозумів мене. Я…
— … ніж твій ЖУП — Жадане Універсальне Прекрасне. Невже Прекрасне має лише одне єдине лице? Як ти наважуєшся позбавити людину права перебирати, відбирати — вибирати серед багатьох можливостей найкращу за власним розсудом, а не за наказом якогось апарата! Ми пишаємось тим, що наша демократія дала можливість всебічного матеріального і духовного розвитку вільної людини, а ти…
Тррах!
Вузлувата гілляка блискавки розірвала сірі громади хмар і потонула у спученому свинці вод. Одразу ж потемніло. З південного сходу пригнало чорну стіну, пронизану блискучими спалахами. З погрозливим ревом кинулось море на судно, хитке й безпомічне перед несподіваною атакою. Судно поринало і здіймалося в страшному ритмі ударів водяного молота. Тонкі струни канатів урвалися під велетенською рукою урагану, крила вітрил розлетілись на брудні клапті, щогла захиталась і зламалася над самою палубою, яку вже почала затягувати ненажерлива паща хвиль.
Пошматовані борти судна стогнали під скаженим натиском смерчу, обшивка жолобилась, мідні шкворні жалісно рипіли. Судно летіло наосліп крізь темний розбурханий простір. В момент, коли воно наштовхнулось на білу скелю, в трюмі його обидва блідих торговці вином злякано притискались один до одного. Світловолосий хлопець тримав у судорожних обіймах дочку судновласника, а будівничий з композитором продовжували обмінюватись словами і жестами у запалі наукової суперечки. Корма розбилась об скелю, уламки судна перевернулись набік і пішли на дно. Сотні амфор із вузькими шийками, закритими пуцолановими затичками і залитими смолою, розбилися, розлите вино на якусь хвилину пофарбувало зелене море у пурпуровий колір. Мармурова мортира і залізна сокира зарилися в пісок біля антифонічного монохорду, на якому було насаджене бронзове кільце. На уступі скелі залишився келих із двома вухами — килікс із вирізьбленим знаком тризубця, символом судновласника Марка Сестія з Делосу. Його судно «Глаукс», яке перевозило грецьке вино до римського укріплення, зазнало корабельної аварії неподалік від цього порту за багато століть перед тим, ніж його французи назвали Марселем.
СФІНКС
Коли з’явилася на сцені, буря оплесків стала ще могутнішою. Невисока, тендітна, в простій білій сукні, вона, всміхаючись, легким уклоном дякувала нечисленним слухачам. Обличчя, на яких вона звичайно намагалася прочитати враження, викликане її грою, зараз, у півтемряві концертного залу, сприймалися лише як світлі розпливчасті плями.
Була дуже втомленою і незадоволеною своїм виступом. Вона завжди бентежилася і, хоча з часом навчилася переборювати зніяковілість, все ж не спромоглася позбутися її повністю. Сьогодні вона теж дуже схвильована, і хоч з погляду техніки все було гаразд, але виразність гри від цього знижувалася. Виникло знайоме їй почуття марності, змішане з нехіттю: навіщо стільки зусиль, до чого цей зверхстаранний аналіз із попередньо продуманою і старанно прорепетируваною побудовою кожної музичної фрази, кожної градації — коли потім через якусь дурницю, через поганий настрій йде нанівець три чверті такої важкої праці…
Отож то воно — праця! Коли б їй так тяжко не давалися етюди, коли б вона під час виступу могла легко дихати, коли б не постійний страх, що ось-ось помилиться, забуде мелодію, якби вона могла грати в залі так природно, неначе вона сидить за фортепіано одна в кімнаті, тоді…