Вона вже майже не слухала базікання сусідки. Під маскою ввічливої співчутливої уваги гарячково мигтіли картини, з надзвичайною яскравістю відтворювані пам’яттю в стривоженому, заплутаному вирі думок.
Нарешті вона знову сама в кімнаті.
Фіранка надималася, подих вітру овівав її слабким запахом жасмину.
Цвірінькали горобці, десь грало радіо.
«Ні. Я не повинна про це думати. Не тепер. Треба про щось інше. Що я повинна робити сьогодні ввечері?
Ага. Жофін. Вернісаж. Настрої, враження і спогади.
Кому це, власне, спало на думку? і хто знає, що я це граю?
Хто взагалі сьогодні грає Фібіха?
А що я маю грати?
Що завгодно. Що самі виберете. Тільки не поему.
Добре, але «Настрої» неодмінно. Портрети обох головних осіб цього любовного щоденника композитора — Анежки Шульц та Зденека Фібіха.
По-перше. Він — енергійне Quasi presto е соn fuoco[4] в e-moll, потім Вона — який з численних її образів вибрати? Просте дівоче Andante espressivo чи жартівливе Росо allegro? Ні, безумовно, те Lento в B-dur на три восьмих, з якого випливає стільки наступних мелодійних характеристик… Тут є музично змальована Анежчина голова, очі, руки, вуста, ноги, груди (це пастельне звучання відтворює гармонійний рух її стегон), Анежка в білій, чорній, фіолетовій сукнях… Що буде ще? Напевно, щось з «Новели» — зустріч Анежки і Зденека в Карлових Варах— і наприкінці це маршове юбільозо…
Наче в «Карнавалі». Цікаво — Шуман і Фібіх, власне, мають багато спільних рис… не лише закоханість у невеликі ліричні фортепіанні фрази. Звичайно, адже ж колись я читала працю, в якій порівнювались обидва композитори. В ній говорилося про «особливу схожість їхнього художнього обличчя» і про «внутрішню спорідненість двох однаково глибоких душ» — Фібіха взагалі називали «чеським Шуманом»…
Господи, вже скоро перша.
Обід, потім вона дає урок, а надвечір — Жофін».
Вона відкинула кришку рояля. Це був Бехштейн, вже старий, але зберігся добре. Сіла, взяла кілька акордів і зіграла гаму. Трошки жорсткуватий. Прекрасно звучить.
«… грайте Шумана, він вам дається…»
Фібіч. Чеський Шуман.
І почала грати, з першого ж звука відчула, як тривога і збентеження покидають її. Перестала думати про механіку пальців, викинула з голови небезпечні «перехрещування» — місця, які при першому і другому програванні збігаються на початку, але розрізняються потім. Прийшло-знайоме вже — благодатне почуття звільнення. Тішилася ним: фраза за фразою спливала з-під її рук легко і впевнено, начебто вже давно вони були в такий, а не в інший — і саме найкращий спосіб підготовлені та вивчені. І все ж вона грала не так, як раніше! Коли пролунав останній акорд, здивовано подивилася на клавіатуру. Не вірила, що це вже кінець. Цілковите захоплення грою перейшло у екстаз, довго не могла отямитися. Не бачила, що вже давно вечір і в залі темрява.
І що там ззаду хтось плескає в долоні. Швидкі, гучні удари двох долонь. Вона встала і зійшла з просценіуму. Коли дійшла до останнього ряду, в залі вже нікого не було.
На вулиці набрала повні груди свіжого повітря: пройшов дощ, стало прохолодніше, але це дуже приємно, вдень так парило.
— Анежко!
Хіба це можливо? Зараз? Сьогодні? В Жофіні?
Кроки по асфальту.
— Анежко!
Зовсім близько. Повернулася зацікавлена, до кого звертаються. Чиясь рука ухопила її за плече і повернула до себе.
— Анеж…
— Що ви собі дозволя…
— Даруйте. Я думав, що ви Анежка.
Ті очі. Той голос.
— У вас… у вас таке ж рожеве плаття, як у Анежки. І такі ж… — подивився на її ноги.
— Пробачте, що я переплутав. Ви дуже схожі на неї. Тепер він дивиться їй просто у вічі. Це не він.
— Тільки — ще гарніша.
Вона не знає, що сказати. Цей хлопець — йому ледь-ледь двадцять — глумиться з неї.
— Не робіть мене посміховиськом, — вона не впізнає свого голосу.
— Ще гарніша, факт. І обличчям — і так.
Погляд на груди. Хам, зухвалий, невихований грубіян.
— У вас немає вільної хвилини?
Це вже перевершує все. І все ще тримає її за плече.
— Зараз же пустіть мене і не чіпляйтеся. Соромтеся.