— Не наслідує, а…
— Мовчи. Де ця річ?
— Тут вона, ваша милість, — поквапливо втрутився слідчий, — ми послали чиновників до дому обвинуваченого. Вони принесли… — він показав на стіл неподалік від крісла інквізитора, — єретичні книги і ось цей механізм.
— Ану, Агіларе, — Торквемада знову звернувся до Луїса, — покажи нам, чи може рівнятися твій утвір зі штучною жінкою Альберта Магнуса.
Поки тарагонський лютнист порпався із своїм пристроєм на столі, інквізитор схилився до свого приятеля Гомеса і щось упівголоса говорив. За якусь хвилину Луїс злегка вклонився:
— Я готовий, — сказав він і трохи відступив. Секретарі, чиновники та члени суду напружено стежили за диском, що повільно обертався. Раптом почувся тихий, трохи гугнявий голос:
«Ці люди, запалені своєю справою так само, як і ми захоплені очищенням віри від єретичного блуду, іноді може в дечому і мають рацію. Але ми ніколи не сміємо це визнавати, тому що…»
— Годі! — заглушив подальші слова той же голос, що на цей раз лунав прямо з вуст дона Карлоса Торквемади. Інквізитор стояв з перекошеним смертельно блідим обличчям.
— Диявольська мана! — заверещав він і сильним ударом свого посоху розтрощив пристрій. — Диявола примусив мовити моїм голосом! — палаючим поглядом він пропікав Луїса наскрізь. — Він сам і є диявол у людській подобі! Бийте його, вимітайте сатану, напніть на дибу, на колесо його! — захлинався старий. Потім ударив Агілара у груди на знак того, що віддає його на суд справедливості.
— Спаліть його на вогнищі та разом із ним киньте у вогонь той диявольський пристрій!
Букові поліна лопалися і сичали, прискаючи жаровинням. Червоні відблиски танцювали на стелі, блимали на темних різьблених меблях, бігали по відкритих валізах, одягу, аркушах нотного паперу, розкиданого по підлозі. Часом вони злегка торкалися струн скрипки, що лежала на столі, і освітлювали вузьке худорляве обличчя чоловіка, який відпочивав у кріслі поблизу каміна. Здавалося, що він спить. Не підвів голови навіть тоді, коли у двері постукали й до кімнати вступив служник, несучи на карбованій таці чиюсь візитну картку.
— Пане маркізе… — почав він.
— Нікого не приймаю, — почувся втомлений шепіт біля каміна. В ту ж мить на порозі з’явилася могутня постать у рясному плащі.
— Мені шкода, маестро, що турбую вас, — сказав незнайомець і владним жестом випровадив служника за двері, — але певен, що ви вислухаєте мене з цікавістю.
Зняв капелюха, поклав на крісло і почав розстібати рукавички.
— Я прийшов запропонувати вам безсмертя. Не бійтесь, — додав він похапцем, — я не шарлатан і не готую чарівних ліків. Обожнюю вашу гру. Слухав вас у Флоренції, Мілані, Римі, Відні, Празі. Маю вас за найкращого скрипаля усіх часів. Зараз ви у розквіті своїх сил. Ваше недосяжне мистецтво буде жити, доки… Я знаю, що ви нездужаєте. Маєте повне право розпоряджатися своїм життям, як хочете. Та ваше мистецтво належить не лише вам. Звіртеся мені, маестро. Заради всього людства. В мене є засіб, за допомогою якого ваша гра стане незалежною від часу, що вам одміряний.
Незнайомець замовк. В тьмяному світлі вогню, що поволі згасав, його лице набувало примарного вигляду.
— Знаю, що все це звучить надто фантастично, — мовив далі за хвилину. — Переконаю вас. У спадщині одного з предків нашого роду я знайшов креслення і опис механізму, що може записувати звук. Мені пощастило виготовити цей апарат. Пізніше я вдосконалив його, використавши відкриття свого приятеля Алессандро Вольти. Покажу вам цей пристрій. Внизу чекає карета. Ходімте зі мною.
Чоловік у кріслі біля каміна й не поворухнувся.
Дивний гість заговорив наполегливіше.
— Ви все ще мені не вірите. Спробую інакше. Знаю, в якому стані ваші справи. Ви потопаєте у боргах, які поглинають усі ваші заробітки. Біанка, Ачіліно… Так от, я запрошую вас дати концерт у моєму замку. Тільки для мене. Задовольню усіх ваших кредиторів. Крім того, заплачу вам готівкою, — незнайомий вклонився і назвав нечувану суму.
Тонкі безкровні вуста розтягнулися у посмішку. Маестро злегка похитав головою.
— Відмовляєтесь? — скипів гість. — Тоді мені не залишається нічого іншого, — у складках плаща з’явилося дуло пістоля, — як примусити вас силою… Мені… потрібна ваша гра для мого досліду, розумієте, я мушу здобути вас для цього!
— Сховайте цю штуку, — озвався кволий байдужий голос. — На людину, яка дивиться смерті у вічі, ви страху не наженете. Я стрічав багато авантюристів, фанфаронів та фанатиків. Проте такого мені досі ще ніхто не пропонував. Але у ваших словах я відчуваю нотки гіркоти й туги. Я співчуваю вам, бо й я… нещасливий, Тепер мені здається, що я можу — принаймні на хвилину — когось ощасливити. Тому, — Паганіні підвівся, — піду з вами.