— Перемикаю.
— Кам’яниста долина. Туман. Непевні обриси невеликого натовпу навколо якогось високого предмета. Коливальні рухи голів і рук. Ряд протяжних звуків. Посередині чоловік, який щось вирізує на стовпі.
— Сфокусувати, — прошепотів Перший.
З’явився ряд знаків двох розмірів. Менші над більшими.
Звук посилився.
— Копії. Дешифрувати.
Другий збентежено глянув.
— Шість вагових одиниць. Решта нерозбірлива Сепсис мовних центрів. Пропоную регенерацію.
— Даремно. Я знаю.
Всі глянули на П’ятого.
— Сеікілос. Надгробний напис. Траллес. Мала Азія. Більші знаки — слова. Менші знаки — наспів.
— Зміст?
— Поки живеш ти — хай буде ясним обличчя твоє — відхили журбу — життя коротке — данину часові мусиш сплатити.
— Данину часові, — прошепотів Перший.
Образ, викликаний з глибини тисячоліть, поступово зник.
Лише пісня лунала й досі.
СЕНСАЦІЙНА ЗНАХІДКА
Прошек зайшов до бібліотеки і став біля порога. Любив ту мить, коли сутінки зм’якшують і стирають обриси колон, карнизів і ніш просторого залу, а барви книжкових оправ починають тьмяніти і зливатися з полицями. Глянув у вікно на голі віти грудневого саду, що танули в сірому тумані, та попрямував уздовж суворого строю юридичних томів туди, де стояла література з мистецтвознавства.
Вінкельман містився у п’ятому відділі нагорі праворуч. Тягнучись до полиці, Прошек посковзнувся і втратив рівновагу. Намагаючись за щось утриматися, змахнув руками, ненароком скинув якийсь фоліант, а сам гепнувся на спину. Добряче забив куприк і лікоть. Зціпивши зуби, поволі сів, взяв у руки книгу, що впала з полиці. Мала гірший вигляд, ніж він гадав: аркуші погнулися, пожмакалися; корінець тріснув, порвався форзац.
«Тепер мені перепаде, — майнула думка. — Який я тюхтій та невдаха. І треба ж, щоб саме я… А що це, власне, за книга?»
То був Йоах Танке «Про камінь мудрості. Філософські бесіди…» Ляйпціг, 1607.
Примірник зберігся погано, оправа старенька. Тому й не витримала удару об підлогу. Прошек підвівся, обтрусився, узяв Вінкельмана і Танке й пішов до читальні. Дорогою розглядав пошкоджені місця. Сторінки можна легко вирівняти, гірше з корінцем, треба клеїти наново… Шпульний папір відстав. Прошек зупинився, підніс книгу до короткозорих очей. Паперова смужка, якою кріпився корінець, була списана рівними рядками дрібних, гарно виведених буковок. Розібрав слово «соловейку». Ага, це чеський текст або, принаймні, якась цитата з чеської книги. Очевидно, сімнадцяте століття, не раніше, судячи з оправи. Це доба, коли Кадлінський перекладав «Упертого соловейка» Шпее і не лише його, а й пізнішого, правда, «Райського соловейка», доба словейків, перепілочок, чижиків Міхна, Кадлечка та інших авторів, доба пестливих форм літературного стилю барокко.
«Треба обов’язково переглянути», — подумав і підбадьорився: прикра пригода з книгою постала тепер зовсім в іншому світлі: надто вже зацікавив його отой «соловейко». Набрав скрушного вигляду, натиснув на дверну ручку і вже звідти показував Коталові книжку, голосно бідкаючись «Моя вина, моя велика вина». Потім усміхнувся, тицьнув йому книгу під ніс і попрохав ретельно оглянути корінець.
За хвилину Прошек уже приглядався, як спритні пальці реставратора обережно обмацували книжку. Тут його телефоном викликали в міський національний комітет. Коли повернувся, Котал поклав перед ним три смужки цупкого сіруватого паперу. Прошек аж накинувся на них.
Почерк чіткий і розбірливий, лише в кількох місцях, на згинах, і там, де був грубіший шар клею, текст не можна було прочитати. І хоча береги смужок точно не збігалися, виявилося, що вони походять із одного великого аркуша паперу, розрізаного на три частини. Вже з першого погляду Прошек зрозумів, що перед ним чеський текст, до того ж віршований. Дістав записника і почав переписувати.
«Соловейку… заспівай… разом з нами коли…», мабуть, «колихай», хоч останнього складу немає. «А-а-а». Так, це, безперечно, колискова пісня!
Писав тепер швидше, залишаючи вільні місця для нерозбірливих букв, складів і слів, які не міг точно визначити одразу. Потім переглянув і спробував відгадати з контексту ті частини, яких бракувало. На кожній смужці було по чотири рядки, пов’язаних між собою суміжною римою. Визначити послідовність цих трьох більш-менш самостійних чотиривіршів було нелегко. За змістом ці строфи — пронумерував їх від 1 до 3 — допускали всі комбінації, тобто шість можливостей.
Природно, він не міг знати, чи має справу із закінченим твором. Це міг бути й уривок якогось великого тексту. Впадало в очі повторення колискових вигуків: стрічалися в тексті тричі, в останньому випадку замість «а-а-а» стояло «на добраніч». Це було дуже схоже на фінал, і Прошек поставив строфу з цим рядком на кінець колискової (чи її уривку). Крім того, вираз «на добраніч» нагадував про рефрен пасторальних композицій «bona nox». Поставало питання, а чи не переклад це з латинської.