Та нараз не це було головне. Проха, поміркувавши, упорядкував строфи в послідовності 1-3-2 і знову прочитав:
Далі йшлося про те, щоб усякі вороги: гаддя, черва, дракони не сміли чіпати красуню, не будили її.
Послідовність рядків поки що не цікавила Прошека. Всю увагу зосередив на змісті. Це не звичайна колискова, а тим паче не примовка або пісенька малій дитині. Красуня, потім уся ця потолоч — гади, дракони, кажани — досить дивна звіряча компанія для цього жанру: а чари, нечиста сила…
«Стривай: гади, черва… це я вже десь…»
Щось невиразно пригадувалося: чари, a-а, спи, соннім.
Та невже! А що як це…
Звернувся до Котала:
— У вас тут є Шекспір?
— Щось мусить бути. Подивлюся.
Вийшов до сусіднього приміщення, де була картотека. Прошек знову кинувся до смужок. З яких часів цей запис, де зроблений, звідки він тут і, найголовніше, хто писав, що це… Взяв зі столу сильну лупу і почав переглядати папірці міліметр за міліметром. Треба, звичайно, зробити детальний палеографічний аналіз. Сам він на це не здатний, Котал теж… Щось привернуло його увагу на смужці, позначеній цифрою 3.
Але тут уже був Котал із томом Шекспіра в руках.
— Нічого іншого я…
— Покажіть.
Зміст. Так, сторінка 279. Тепер знайти ту сцену. В першій чи другій дії?
Прошек швидко гортав, мало не пропустив потрібне місце.
Так. Не помилився. Ось воно. Інша послідовність: спочатку строфа 3 — це соло першої русалки, потім хоровий приспів «Соловейку…» Потім знову соло: друга строфа та ізнову приспів повторюється. Так, ніяких сумнівів.
Випростався, зняв окуляри, протер очі і звернувся до Котала:
— Знаєте, що це?
— Гадаю, із Шекспіра?
— «Сон літньої ночі». Чоловіче! Це неймовірна річ! На якусь мить завагався, бо щось знову спало йому на думку.
— Якщо — якщо це справжнє, то ми маємо перед собою найдавніший переклад Шекспіра чеською мовою — і хто знає, чи не робив цей переклад його сучасник. Погляньте.
Котал схилився над книгою і рукописом. Опісля промовив:
— Гм. Я не дуже розумію англійську мову. Та здається, що ви маєте рацію. Правда…
— Знаю. Хто, коли, де, як, навіщо. Отже, спершу час написання. Що папір?
— Я вже дивився. Схоже на сімнадцяте століття, але треба ще перевірити…
— Як ви гадаєте, можна встановити, була перекладена тільки колискова, чи…
— Знаю, що ви хочете сказати. Це питання одразу занепокоїло мене. Чи не є це частина перекладу великого уривку або й усього твору? Подивіться сюди.
Прошек подав Коталові лупу і показав на паперову смужку з першою строфою.
— Ось сюди, на правий верхній ріжок, де темна пляма. Прямо на неї. Бачите що-небудь?
— Схоже… на цифру. Так, напевно, це двійка.
— Тільки двійка?
— Так вона ж на самому краєчку, далі папір обрізали… Ні, зачекайте. Дві риски, що збігаються, може… залишки… чого? Четвірки?
— Це могло б означати, що в наших руках рештки однієї — очевидно двадцять четвертої — з більшої кількості пронумерованих сторінок, іншими словами…
— … цілого перекладу або великої його частини. Могло б, але не мусить. От якби в нас була б ще хоч одна сторінка з цим текстом…
— Весь час думаю про це. А що як тут десь с книга — або книги, що на їх оправи використали решту сторінок? Щоправда, була б то сізіфова праця: переглянути всі тридцять дві тисячі томів, що зберігаються тут, але погляньте, ця шкіра має особливий відтінок і найголовніше, — Котал розгорнув книгу, — папір на форзаці, боже мій. Та ми ж… та я ж осел. Як мені це одразу не спало на думку? Ходімте мерщій.
— Заждіть, не розумію, що ви маєте на увазі… І куди мені йти?
Замість відповіді Котал показав Прошекові титульний лист, на якому стояло: Частина перша.
— Чоловіче! — Це вже у дверях. — Аби тільки той другий том був.
Був. Стояв на полиці, замшілий, запилений — хто знає, скільки часу — мабуть, десятки років ніхто його не торкався. По нього простяглися одразу дві жадібні правиці. Розсміялися.