Якоубек вибалушив очі. Потім видавив:
— Люди. Звідки це у вас? Та це ж пар-ти-ту-ра. Чеська партитура до 1622 року!
Рвучко підвів голову, побачив сяючі обличчя співрозмовників і нахмурився.
— Глузуєте з мене? Це якийсь обман.
— Ет, ні, Томашу, — урочисто промовив Прошек. — Цей документ справжнісінький. Можеш звіритися нам. Товариш Котал покаже тобі акт експертизи. Але мені здається, що ти й досі не зрозумів, про що йдеться?
Якоубек зняв окуляри, наблизив дрібний напис аж до самого носа, тихо заворушив губами і майже простогнав:
— «Сон літньої ночі».
На мить запала мертва тиша.
І тоді кандидат наук обізвався кволим голосом:
— Ні.
— Так.
Прошек і Котал розсміялися, підняли марки, цокнулися, допили до дна і почали розповідь:
— Те, що Вамберський був у Лондоні та відвідав шекспірівський театр, — закінчив Прошек — багато чого говорить. Звичайно, важко стверджувати, чи бачив він «Сон»: деякі дослідники кажуть, що цю п’єсу тоді вже не ставили.
Але заперечувати таку можливість не можна. 1600 року «Сон» вийшов з друку двічі. Цілком імовірно. що вамберський привіз цю книгу додому, переклав чеською мовою і написав на неї музику.
Залишається питання: коли? На мою думку, не пізніше кінця двадцятих років, перед війною. Знаю, що все це припущення, але як обійтися без них, коли так мало певних матеріалів?
— Не залишаймо поза увагою ще одну можливість, — обізвався Котал. — У Празі побувала тоді одна з двох труп англійських акторів, що гастролювали тоді в Європі, а саме: трупа Роберта Браунінга. Мав у репертуарі вісім п’єс Шекспіра, в тому числі «Бурю», це точно відомо. А може, вони грали і «Сон літньої ночі?»
— Щодо питання перекладу, то фахівці засвідчили його високий, як на той час, рівень.
— Мене, певна річ, передусім цікавить музика, — нарешті озвався Якоубек, котрий весь час слухав, переглядаючи при цьому уважно ноти. — Це ж справжня партитура на італійський зразок. Коротко кажучи, сенсація.
Тим паче, що за музичною вартістю це надзвичайне цікавий твір талановитого композитора. Звичайно, перед нами лише фрагмент, невеличкий уривок, з якого не можна судити про твір у цілому. Проте виходячи з цифри нумерації даного аркуша, можна гадати, що Вамберський довів композицію щонайменше аж до третьої дії. Коли я уявляю, що це лише дві сторінки великого твору, який напевно — про це свідчить сцена з ремісниками — міг би стати першою комічною оперою не лише чеською, але й світовою — за сто років перед «Панею-служницею» Перголезі, то ладен скубти собі волосся… Не можу без огиди думати про того шкідника, того вандала, про того дегенерата, який пошматував партитуру на обрізки і підклеював ними корінці….
… Стривайте: корінці? Поки що маємо лише два! А таких корінців у нас…
Ні, друзі, «Сон» Вамберського конче потрібно знайти. Наш найвищий науковий і… моральний обов’язок видобути із безодні минулого перлину, яка осяє діадему чеського національного мистецтва, — Якоубек знову заговорив із пафосом проповідника, — і доведе, що наша країна може сприяти творчо, так, товариші, справді творчо розвитку прогресивної світової культури не лише пільзенським пивом, не тільки продукцією Шкодівських заводів і полярографією — але й першою оперою, написаною не сюжет Шекспіра!
Якоубек підвівся і врочисто підняв порожню склянку.
— Так, друзі. «Сон» Вамберського буде знайдений, і знайду його я.
По цьому порада читачам-книголюбам. Маєте дома старі книги сімнадцятого століття у тогочасній оправі? Якщо так, то стережіться кандидата наук Томаша Якоубека! Як подзвонить до ваших дверей непомітний лисий чоловічок в окулярах, не пускайте його далі! І ні в якому разі до бібліотеки. Має при собі шевського ножа!
Отже: обережно — Якоубек!
ОПЕРАЦІЯ «ЛІРА»
Було це схоже на сон. Зупинка на штучному супутнику «Титов», три тижні акліматизації, спуск атмосферичним тунелем на Памір, шоста трансконтинентальна аерострада на Прагу, урочиста зустріч на ружинському космодромі…
Коли службовий автожир м’яко приземлився на стоянці перед Будинком мистецтв, я не зміг перебороти себе, і, перш ніж зайти до залу Пауера на урочистий концерт Із творів давніх чеських майстрів Гавелки, Фелікса і Заммера, став навколішки, схвильований градчанською панорамою, і поцілував цю родючу землю, на якій розквітло вже стільки «Празьких весен»…
Не можу позбавитися почуття розчулення навіть зараз, коли звіряю свої враження диктографу. Цей апарат згладить кострубаті формулювання, виправить граматичні недогляди і перепише мій звіт за новим правописом, до якого я все ще не можу звикнути, на зеленкувату фольгу, яку можна однаково добре використати і як матриці для друкування і як платівки для звукового стереофонічного відтворення.