Професор Кассіні не втримався:
— Докази! Я вимагаю переконливих доказів, що це все не містифікація!
Вожірар посміхнувся.
— Будь ласка. Вчора ми бомбардували апарат лямбда-променями. Період піврозпаду металевих елементів точно відповідав часу, зазначеному в духівниці Урреага.
— А запис?
Аллегре подав стрічку професорові.
— Будь ласка, пане професоре, прогляньте уважно зворотний бік плівки на протязі перших тридцяти сантиметрів. Ось збільшувальне скло, якщо потребуєте. Коли хтось і може засвідчити аутентичність запису, то це саме ви, найбільший знавець життя і творчості Паганіні…
Кассіні потримав стрічку під яскравим світлом рефлектора. Повільно прочитав по складах:
«Я — Нікколо Паганіні — заграв це каприччіо — для пана Педро Бадахоса і Урреага — сьогодні, 22 листопада 1830 року».
Кассіні довго вивчав рядок, написаний розгонистим виразним почерком. Потім підвів очі.
— Сеньйори, на стрічці рука Нікколо Паганіні. Ручаюсь честю вченого.
Вожірар шанобливо взяв котушку з професорових рук і насадив її на апарат, протягнув стрічку через щілину і закріпив на другій котушці. Потім натис на маленький червоний важілець і привів його у горизонтальне положення.
Звідкись із самого нутра апарата почулося шипіння. Воно посилилось, потім послабшало і враз припинилось. Тихий, майже нечутний хрипкий гортанний голос виразно промовив італійською мовою:
— Я, Нікколо Паганіні, зіграю своє каприччіо для пана Педро Бадахоса і Урреага… сьогодні, 22 листопада 1830 року.
Всі, хто перебував у гробниці, глибоко зітхнули. Голос Нікколо Паганіні! Потому зазвучала скрипка. П’яте каприччіо C-dur! Запаморочливий темп. Кришталево чиста інтонація. Динамічні хвилі, що набігають одна на одну…
Каприччіо закінчувалося. Кассіні підтримував голову обома руками, Аллегре спирався на саркофаг, Вожіpap сидів навпочіпки біля апарата і не зводив з нього очей. Торквемада стояв із заплющеними очима біля виходу з підземелля.
Останні звуки. Хроматичний зліт угору, вниз. Хвилинка тиші. Потім глибокий звучний голос заговорив французькою мовою.
— Ви слухали найвеличнішого скрипаля у світі — Нікколо Паганіні. Він грав лише для мене і зажадав, щоб я знищив цей запис перед смертю. Я не міг цього зробити. Але вжив заходів…
Подальші слова потонули в наростаючому шипінні. Потім в апараті щось клацнуло. І… страшенний вибух розметав гробницю, розтрощив всі речі і людей та поховав їх поряд з доном Фернандо Бадахосом і Урреага. Детонація розкидала уламки по вирубці. Клаптик вузенької стрічки сірого паперу злетів угору і застряв у гілці покривленої сосни з червонуватою корою.
ОСКАР
Телефон задзвонив саме в ту хвилину, коли я хотів піти спати.
— Петро? Це Ігор. Послухай, мені треба з тобою порадитися… можеш зайти до мене?
— Зараз?
— Так, йдеться про дуже важливу справу. Не барися.
Чекав мене на хіднику перед будинком. Потис мені руку й затягнув у під’їзд.
— Чоловіче, мені вже несила терпіти. П’ять років у поті чола рахував, креслив, конструював; терпляче починав усе знову, коли щось не виходило. А тепер… коли все готово… Мене пожирає нетерплячка, як дітей перед Різдвом.
Говорячи, він переступав через три сходинки одразу, я ледве встигав за ним. На п’ятому поверсі він зовсім захекався, і я нарешті зміг запитати — трохи роздратовано — в чому власне справа. Він не сказав нічого, одімкнув двері квартири, дав знак, щоб я зачекав у передпокої, і зник у кабінеті. Одразу ж з’явився знову і мовив ласкаво і дещо благально.
— Заплющ очі.
Я знаю Ігоря. Це добрий хлопець. Але трохи… дивак. Дуже норовистий. Тому я лише знизав плечима й задовольнив його прохання. Він підштовхнув мене кудись через поріг, об який я спіткнувся, а потім посадовив на стілець.
— Уже! — проспівав дитячим голосом.
В кімнаті було темно. Приблизно за два метри переді мною світився матовим світлом телевізійний екран. Ігор зашепотів мені:
— Скажи щось!
— Навіщо ця комедія? — спитав я вголос.
Тої ж миті ліворуч спалахнуло зелене світло, і на екрані з’явилися гарно виписані школярським почерком слова мого запитання.
— Фоноскрипт, синхронний запис звуку, — майнуло у мене в голові, — в цьому нема нічого нового. Але фраза на кінескопі відпливла вліво, і на її місці з’явилася інша, написана ще красивіше, просто-таки каліграфічно:
«Ігор хотів вас здивувати, пробачте йому, будь ласка. Він казав, що ви будете першим, кому він мене представить».