Культ руху. Це найточніша характеристика життєвого принципу мешканців планети Терпсихори. Ці прекрасні маленькі істоти ширяють в осяйній атмосфері плавними рухами своїх ніжних організмів. Виключну насолоду приносять їхні аудіокінетичні концерти. Відбуваються вони у великих критих приміщеннях на блискучій круглій площині, що нагадує наші ковзанки. Істота в формі тонкого конуса, поставленого на вершину, починає виписувати петлі, спіралі, мережива, потрійні параграфи взад і вперед, і все це концентрично — поки не скінчить у центрі круглої площини. Під час такого танцю виконавці видобувають з площини ніжні звуки, багаті, соковиті, різноманітні. Музична ковзанка (як тут не згадати слова Гете про замерзлу музику) є не що інше, як своєрідна грамофонна платівка, в яку терпсихорянка, як сапфірова голка, вписує запаморочливі чари рухів і звуків.
На перший погляд, нічого особливого: підвісні конструкції, посередині похилі площини під дивними кутами, світлові торочки, величезний зал з рядами рубінових сталагмітів, облямованих гібридами комодів і кушеток. Нас умостили на ці сідала, щось тихо засичало, і ми піднеслися вгору. Стало темно, але тільки на мить. Нас облягла матерія, що звучала; торкалася нас, пестила, стискувала, обіймала. Сприймали її усіма чуттями: слухом, зором, дотиком і нюхом. Неможливо описати. Знаю лише, що нічого іншого для нас не існувало. Було й так, що ми теж говорили, жестикулювали і співали. Визнаю: загалом це було не Дуже приємне відчуття. На щастя, все швидко скінчилося, принаймні нам так здалося, але все одно я не дуже охоче згадую про першу зустріч з пластичним звуком.
Нам вичерпно пояснили принципи апарату, який на планеті Талія, здається, є головним засобом виховання і розваги — щось на зразок музичного театру і школи разом. Найцікавішим для нас було те, що апарат, який ми назвали «фонорама», може відтворювати всілякі музичні системи, у тому числі й нашу.
Переконалися в цьому одразу. Наш фольклорист, запеклий альпініст, мав на вилозі свого парадного скафандра мініатюрний значок альпіністського клубу «Едельвейс» у Старому Смоковці, на якому методом «мілімікро» була награна симфонічна поема Вітезслава Новака «В Татрах». Цей малюсінький, але досконалий звукозапис вклали до проектору талійської фонорами. Ми зайняли свої місця.
Пролунало альтове g1. З темряви почали виступати розпливчасті обриси масивних гірських хребтів. Озвалися гобої і кларнети, акорди арфи: сіра пелена туману розірвалася: прояснилося — і ми вже стояли під Ломницьким піком неподалік від Скальнатого озера, ніби щойно вийшли з вагончика підвісної дороги (її там, правда, не було — і нічого дивного: адже Новак писав у 1902 році!). Вдарив ногою по скелі-забив пальця. Помацав рукою лишайник — був вогкий і холодний.
Пікколо, дзвіночки, соло і двоголосний канон у скрипок: сонячний промінь пробився крізь хмари. Надзвичайне видовище! Усе, все як справжнє… окрім кольорів. Вони занадто соковиті. Але природа і на Землі буває іноді досить бутафорською… Спускаємося у Менгушовську долину.
Тремоло піаніссімо контрабасів і великий барабан: далекий гуркіт грому! Хмари все густіші і грізніші — нараз — зиґзаґоподібна сліпуча блискавка! Арфовий пасаж покропив нас холодним дощем: ми вимокли до кісток, марно шукаємо сухого притулку… Буря набирає сили, барабани, горни і тромбони б’ють у гранітні, непохитні стіни Гострої вежі…
Злізаємо вузьким карнизом, над нами нависає головна тема в найвищій своїй звуковій могутності; раптом у нас загуло у вухах, ми ковзаємо по мокрому камінню, дриґаючи ногами — всі несемося вниз по кам’янистому схилу, зрідка порослому травою… Буря вщухає. Призахідне сонце обплутує верхівки гірських велетнів скрипковими гірляндами і звідкілясь здалека долинули дзвони — вечірній благовіст…
Ми повертаємося до талійської дійсності. В ту хвилинку вона нам здається маревом, сном, химерою — адже щойно в нас боліли спини, кровоточили подряпини на чолі — але так воно й є; та найреальніша реальність була музично-драматичною фікцією. Неймовірно!
Ми довго дискутували, ділилися враженнями — всі вони були абсолютно тотожні. Які блискучі перспективи відкривалися, наприклад, у впливі музичного твору не лише на слухачів, а й на музичних критиків, перспективи, що безпосередньо стосуються їхнього існування…
Тоді ж ми довідалися про походження тих сигналів із всесвіту, котрі завели нас до сузір’я Ліри. Йшлося про могутній вибух музичної плазми, про знищення концентрованих музичних запасів минулого, про якусь чистку музичного архіву, що складався протягом мільйонів років веганської культури, відокремлення негативних вартостей від вартостей позитивних і зразкових. Квадрильйони квадрильйонів звукових записів, плеяди партитур у макулатуру! Тотальна анігіляція, ядерний вибух гіпертрофованої грибниці, звідки колись, правда, пробивалися позитивні вартості, але яка стала страшним тягарем для нових поколінь.