— Твій батько — людина Деніца? Це правда?
— Я брехати не вмію. Так, мій батько морський офіцер рейху.
— Як його прізвище?
— Очевидно, Лорх, якщо він мій батько. Рахунок стає два — нуль!
Наташа засміялась, а в самої стиснулося серце від нетерпеливого і настороженого чекання. А втім, перевірки вона не боялася — батько вже давно був «приготовлений» і жив разом з Наташею за цілком певною адресою.
— Звичайно, Лорх… Звичайно… — посміхнувся Зігмунд. — Вчишся?
— Так. В інженерно-будівельному.
— Будуватимеш житла для російських колонізаторів?
— Чому? Для німців. Тільки для німців.
— Німецькою ти говориш не дуже чисто, як і я. Але я за національністю поляк.
— Це вам здалося… — З цієї миті Посельська з потроєною увагою почала стежити за своєю вимовою.
— Що робить батько зараз?
— Служить. На суші, звичайно.
— Де?
— Саме в російських колонізаторів. — Зробивши цей сміливий хід, Наташа чекала, що буде далі. Чекати довелося недовго.
— Он як! Ким же?
— Слово честі, не знаю.
— Чому ви опинилися в радянському Берліні?
— Важко перекотити на Захід наш будинок, збудований ще дідом. Батько каже: «Захід сам прийде до нас».
— Он як! Росіяни у вас бувають?
— Рідко. Батько таких візитів не полюбляє.
— Але все ж бувають? Хто?
— Інженери якісь… Один навіть закоханий у мене.
— Дуже добре! — Зігмунд, відкинувшись на спинку стільця, не зводив погляду з Наташі.
— Що — добре?
— Все, — непевно відповів Зігмунд.
До стола повернулись Альма з Арнольдом, і розмова обірвалася.
— О, здається, Арнольд має рацію. В мене справді є претензії! — з удаваним гнівом сказала Альма. — Про що це ви тут так інтимно розмовляли. Я все бачила.
— Зігмунд задавав мені мільйон питань.
— І всі недоречні? — вигукнув Арнольд. — Отже, який тепер рахунок? Мільйон — нуль?
— У нас була серйозна розмова, — задумливо відповіла Наташа. — Дуже серйозна.
— Зігмунд — і серйозна розмова? Не вірю, — вигукнула Альма.
«Кривляйтеся, добродії, кривляйтеся! — думала в цей час Наташа. — Ви прекрасно знаєте, про що говорив зі мною Зігмунд. Ви ж спеціально для цього пішли танцювати…»
Протягом усієї вечері Зігмунд не сказав Наташі більше ні слова. Вона теж не починала з ним розмови, розуміючи, що їй треба бути надзвичайно обережною і терплячою.
Рівно о першій годині ночі Посельська підвелася.
— Друзі, вибачте, але мені вже час.
Усі почали вмовляти її залишитись.
— Я цього не допущу, — кричав Арнольд.
— Невже ви думаєте, що ви єдиний мужчина, з яким я знайома? — Наташа, звівши брови, насмішкувато дивилася на Арнольда.
— Анно, ви псуєте нам весь вечір! — сердито сказала Альма.
Наташа, нахилившись до неї, тихо сказала:
— Не можу нічого зробити. В мене є друг, і до того ж ревнивий, як усі. Він сказав, що заїде по мене о першій годині ночі. Можете бути певні: протягом тижня я дам йому відставку — він уже досить-таки набрид мені і своїми зітханнями, і своїми ревнощами.
— Покличте його сюди, — запропонувала Альма.
— Тоді буде бійка… — Наташа засміялася і серйозно додала: — Цього робити не треба… Розумієте, не треба…
Посельська швидко попрощалася з усіма і пішла.
Через хвилину з-за стола підвівся Зігмунд. Він наздогнав Наташу біля гардероба. Подаючи пальто, тихо сказав:
— Про нашу розмову нікому ні слова!
— Розмови не було, — в тон йому озвалася Наташа.
Зігмунд разом з дівчиною вийшов на вулицю. Автомашина вигаданого друга Посельської стояла кроків за десять від під’їзду. Наташа зупинила Зігмунда:
— Я піду до машини сама, інакше мій поклонник влаштує мені скандал. До побачення.
Наташа підбігла до машини, швидко сіла в неї, і в ту ж мить машина зникла в темряві. За кермом сидів юнак у капюшоні, збитому по-американськи на потилицю.
— Як ти думаєш, він бачив номер машини? — спитав юнак.
— Напевно. Номер був яскраво освітлений.
— Чудово. Все-таки я трохи побоювався, що вони всі вийдуть разом з тобою.
— Нічого страшного не сталося б. Ти б зіграв роль поклонника, що ревнує і тому вперто мовчить. От і все.
— А з другого боку, зовсім непогано було б усіх їх розвезти по домівках і узнати адреси.
— В одного з них своя машина, — сказала Наташа.
— А! Це, певно, той старенький «Вандфер», який стояв біля під’їзду?
— Мабуть.
— Я його про всяк випадок сфотографував… Поглянь, вони за нами не їдуть?