Наташа оглянулась.
— Ні.
— Тоді додому!
Машина стрімко звернула в провулок.
Машину вів Володимир Суботін, якого після невдачі в комерційних справах полковник Сьомін залучив на допомогу Наташі Посельській. З сьогоднішнього дня Суботін вже був російським інженером, хазяїном холостяцької квартири, автомашини і поклонником Анни Лорх.
Наташа засміялась.
— Уявляю, яке враження справило б на них моє повідомлення, що біля ресторану мене чекає росіянин! А втім, той, що проводжав мене, вже був підготовлений. Я йому сказала раніше…
16
Ричагова непокоїло, що Дірява Копилка, сп’янівши, зірве інтерв’ю з майором Хауссоном, Адресу, названу американцем шоферові таксі, Ричагов не дочув і тепер намагався запам’ятати вулиці, якими вони проїжджали. Це було нелегко. Таксі мчало дуже швидко, а місто вже оповив ранній осінній присмерк. Шлях виявився не таким уже й коротким, як говорив Стіссен: їхали двадцять сім хвилин, Машина зупинилась біля звичайного жилого будинку, міцно затиснутого з обох боків такими ж будинками. Отто Стіссен, який в дорозі встиг задрімати, стрепенувся, здивовано озирнувся навколо, потім, мабуть згадавши, чому він тут, мовчки виліз з таксі і попрямував до під’їзду.
Ричагов, розплачуючись, спитав у шофера:
— Як називається ця вулиця?
— Ромбергштрасе.
— Метро далеко звідси?
— Поряд.
— Бельгія, де ти? — гукнув Стіссен. — Швидше!
Коли вони підіймалися ліфтом, Стіссен сказав:
— Дій сміливіше. Хауссон не любить квачів.
Двері їм відчинила літня німкеня в кружевній наколці на пишному волоссі. Стіссен безцеремонно відсторонив її, і вони ввійшли в прихожу. З-під столика донеслося глухе гарчання, потім висунулася потворна морда бульдога.
— Моріц, тубо! — весело крикнув Стіссен.
Собака замовкла.
В ту ж мить швидко відчинились одні з дверей, і Ричагов побачив Хауссона. Він був одягнений у стьобаний халат, у руці тримав відкриту книгу.
— А, Дірява Копилка! Тобі чого треба? — промовив Хауссон, пильно дивлячись на Ричагова. — Чи не переплутав ти адресу? Адже тут живу я, а не міс віскі.
— Я нічого не переплутав, Хауссон, — спокійно і тверезо відповів Стіссен. — Оскільки після обіду спати шкідливо, я привіз бельгійського колегу, який хоче задати тобі кілька питань. Познайомтеся: це журналіст Поль Рене.
Ричагов, бачачи, що Хауссон не збирається подавати руки, вклонився, дивуючись тим часом пам’яті Стіссена, який не забув його бельгійського імені. Хауссон звернувся до Ричагова:
— Я не знаю, скільки Стіссен узяв з вас за протекцію, але він мав попередити вас, що ви тут тільки даремно згаєте час.
Це було схоже на пропозицію забиратися геть ні з чим, і Ричагов боязко й благально сказав:
— Містер Хауссон, я прошу вас подарувати мені п’ятнадцять хвилин.
— Проходьте! — Хауссон посторонився, пропускаючи повз себе Стіссена і Ричагова.
Кабінет Хауссона, куди вони ввійшли, виявився дуже просторим, але в ньому, крім стола, перед яким безладно стояло п’ять твердих крісел, більше нічого не було. Полірована поверхня стола сяяла, освітлена настільною лампою денного світла. З попільнички під абажур підіймалася голуба стріла диму. Стіни були обклеєні однотонними світлими шпалерами. Від каміна йшло тепло — там жевріло кам’яне вугілля.
Хауссон сів за стіл, зчепив тонкі пальці рук і подивився на Ричагова.
— Питайте.
Ричагов посміхнувся.
— Мене попередив містер Стіссен, що про найцікавіше ви мовчите. Було б дивно, якби ви славились іншим.
— Тоді просто не було б мене, — недбало кинув Хауссон.
— І тому ви насамперед вибачте мені за мої недоречні питання. Але я намагатимуся питати вас про те, про що можна сказати.
— Питайте.
— Чому вас називають «Батьком російських перебіжчиків»?
На худому, жовтавому обличчі Хауссона промайнула посмішка. Вказавши на Стіссена, що саме лаштував свій фотоапарат, він промовив:
— З усіх прізвиськ, якими щедро наділяють журналісти, тільки Стіссену дісталося точне, а тому й усім зрозуміла — Дірява Копилка… Так же, Стіссен?
Той кивнув головою і почав націлюватися об’єктивом на Хауссона і Ричагова.
— Навіщо ти знімаєш?
— Я надрукую цей знімок з підписом: «Марний штурм Бельгією американської фортеці Хауссон». Непогано?
Хауссон прихильно посміхнувся, і Ричагов зрозумів, що майорові подобаються лестощі.
— Ви мені не відповіли, містер Хауссон, — сказав Ричагов.
— Хіба? — удавано здивувався Хауссон. — Ах, так! Прізвисько дурне. Якщо я «Батько російських перебіжчиків», то має бути й мати. Але хто вона?