Наташа поклала руку на руку Арнольда і, дивлячись йому в очі, тихо промовила:
— Слухайте, Арнольд, ви, напевне, думаєте, що Зігмунд…
— Ні, — рішуче заперечив Арнольд. — Я все знаю. В Зігмунда є Альма, а у вас якийсь росіянин. Звичайно, я був би радий, якби цього росіянина не було, але, коли він є, то можу покладатися тільки на долю… на те, що ви вже сьогодні зрозумієте, на що я готовий ради вас.
— Ну, добре! — Наташа посміхнулась. — Отже, Зігмунд і Альма бандити. Далі що?
— Так, вони бандити. Більше того, вони очолюють цілу зграю бандитів.
— На мій погляд, про це вам треба сказати не мені, а тому, хто цікавиться бандитами.
— Ні, ніколи! Я донощиком не був і не буду. Я вам кажу про це тільки для того, щоб ви, особисто ви, знали, з ким маєте справу. Тим більше, мені відомо, що вам, і вашому батькові, і навіть вашому росіянинові загрожує велика небезпека.
— Та невже? — насмішкувато вигукнула Наташа.
— Так, саме так. Я це точно знаю… — Арнольд замовк і, відкинувшись на спинку стільця, повільно обвів кафе поглядом.
Наташа злякалася, що вона поводилася неправильно і Арнольд більше нічого не скаже. Дівчина подала йому знак очима, щоб він підсунувся до неї.
— Скажіть мені, Арнольд, правду: навіщо ви це говорите про своїх друзів?
— Друзів?! Які вони мені друзі? — Він махнув рукою. — Ви ж не знаєте, хто такий я і хто вони! — Очі в Арнольда затуманилися, він довго мовчав. — Мій батько загинув у Франції, мати вмерла після війни. Я лишився один у цьому страшному Берліні… Квартира згоріла… Мені двадцять років. Нема нічого дивного, що моєю ареною став чорний ринок! Продавав сигарети, які випрошував у янкі. Не було сигарет — крав! Було, Ані, й це. Поїш мене взяли розсильним у профспілку. Потім став сторожем на стадіоні. Я дуже люблю спорт, і мені хотілося стати чемпіоном. Але одного бажання мало, тим більше, що я пристрастився до горілки і розваг. Та мене запримітила Альма Гуц і сказала: «Ти будеш чемпіоном». Разом з Зігмундом вони почали мене тренувати, і рік тому я встановив берлінський рекорд. Мою фотографію надрукували в газеті. Це були найщасливіші дні в моєму житті! А нещодавно Зігмунд і Альма заявили, що мій рекорд зробили вони. Зігмунд підкупив двох суддів — і все. Сволота!
— І ви думаєте, цього досить, щоб вважати їх бандитами? — серйозно спитала Наташа.
— Ні, Ані, історія мого рекорду — дрібниця! Було дещо й інше.
— Що саме? Розкажіть мені, Арнольд, усе. Можливо, я зможу допомогти вам? — тихо промовила Наташа.
— Ні, я ще хочу жити… — Арнольд криво посміхнувся.
— Ви схожі на Альму. Вона теж завжди безжально чорнить людей і при цьому не хоче пояснити, за що вона їх ненавидить.
Обличчя в Арнольда вмить почервоніло, і Наташа зрозуміла, що вона зробила правильний хід.
— А що б ви сказали, якби дізнались, що Альма і Зігмунд служать Заходу? — Арнольд втупився в Наташу злим рішучим поглядом. — Так, Заходу! Вони спекулюють валютою. Поширюють провокаційні листівки. Шпигують. Вони здатні на будь-який розбій… аби добре платили.
— Наприклад? — швидко спитала Наташа.
— Наприклад, взяти участь у викраденні росіянина.
— Якого росіянина?
— Скажімо, вашого друга. А якщо хочете, й вашого батька заодно. Швидше навіть вашого батька. Він дуже цікавить Зігмунда.
— Ви, Арнольд, говорите надто серйозні речі, щоб я могла вам повірити на слово.
— Ви збираєтесь заявити в поліцію?
— Ні, я хочу втекти від Альми і Зігмунда.
— Вони можуть наздогнати.
— А тоді можна і в поліцію.
— Стережіться, Ані, в них дуже довгі руки! Якщо ви справді вирішите втекти від них, зробіть це обережно, не викликаючи в них бодай найменшої підозри. А то в них є один букініст, який миттю відправить вас на той світ.
— Гельмутштрасе, чотири? — швидко спитала Наташа.
Арнольд відсахнувся. В очах його з’явився жах.
— Ви знаєте?
— Якось Зігмунд призначив мені зустріч у цього букініста, — недбало пояснила Наташа. — Такий собі маленький чоловічок і зовсім не страшний — скоріше смішний.
— Професіональний убивця, ось хто цей букініст! — Арнольд, помовчавши, сказав: — Ви чули, нещодавно було викрадено російського офіцера? Цю справу організував букініст.
— Звідки це вам відомо?
— Якщо хочете знати все, — Арнольд хапнув повітря, наче перед стрибком у воду, — вони й мене зробили співучасником цієї брудної справи. Так, так, Ані! Тільки, повірте, я нічого не знав доти, доки все це не відбулося на моїх очах. Вони втягли мене в це діло, щоб збити з пантелику одну німецьку дівчину, з якою я був знайомий.