Очну ставку Скворцова і Купера було влаштовано дуже хитро, так, щоб вени випадково не могли пізнати один одного.
Суботіна привели в кімнату, де було троє дверей: одні в коридор, а двоє — в сусідні кімнати, його посадовили на диван. Хауссон сидів за столом. Пославшись на те, що йому нібито треба закінчити якісь оправи, майор, не підводячи голови, щось писав. З сусідніх кімнат, через ту, де перебував Суботін, раз у раз проходили люди.
І ось на порозі з’явився «полковник Купер». Він повільно пройшов через кімнату і пильно глянув на Суботіна. За хвилину на столі у Хауссона задзвонив телефон. Майор послухав і сказав:
— Добре, зайдіть.
«Полковник Купер» повернувся, пройшов мимо Суботіна до стола Хауссона. Вони обмінялися кількома фразами, після чого майор запросив до стола Суботіна.
— Скажіть, капітане, ви особисто не знайомі з цим чоловіком? — запитав Хауссон, вказуючи на «Купера».
Суботін посміхнувся.
— Я не знаю, чи пам’ятає полковник Купер, а я добре пам’ятаю зустріч з ним.
— Де вона відбулася? — запитав Хауссон.
— У кафе біля Олімпійського стадіону. Ви пригадуєте? — звернувся Суботін до «Купера».
— Пригадую.
— Ви поводились надто обережно, — засміявся Суботін. — А от мені за зустріч з вами, хоч нічого у нас і не вийшло, здорово влетіло.
— Але ж ви були цивільним! І виглядали як справжній німець! — сказав «Купер».
— Я був би несосвітенним дурнем, якби займався спекуляцією у формі російського офіцера.
Обидва американці зареготали.
— Ви вільні, — сказав Хауссон «Куперу», і той пішов. — Ну, капітане, давайте розмовляти якнайвідвертіше. В мене до вас таке питання: чи знаєте ви лейтенанта Кованькова?
— Чув щось… — байдуже відповів Суботін. — Він з іншого відділу штабу. Я працював у відділі, що відає інженерними військами, а той лейтенант, якщо не помиляюсь, у відділі зв’язку з німецькою адміністрацією.
— Так, ви не помиляєтесь… — неуважно промовив Хауссон. — Скажіть, капітане, ви часом не знаєте, чи ввозять у Східну Німеччину з Росії хліб і продовольство?
— Це знають усі. Ввозять, і багато.
— А може, це тільки пропаганда?
— Ні. Про доставку продовольства, до речі, в газетах взагалі не пишуть.
— Он як! Значить, німці можуть цього і не знати?
— Так. Але хліб, масло, цукор є. А це певніше і смачніше за газетні повідомлення.
— Ну, а коли сказати населенню, що за хліб і масло з Німеччини вивозять всі її національні багатства?
— Безперечно, сказати можна, — посміхнувся Суботін, — тільки треба дуже хитро сказати.
Хауссон замислився, запитливо дивлячись на Суботіна. Майор починав довіряти офіцерові все більше. Шкода тільки, що він не Кованьков, який напевно знає багато, але мовчить. І раптом постала думка: а чи не доручити цьому офіцерові обробити Кованькова? Адже росіянин з росіянином швидше порозуміються.
— Так от щодо Кованькова, про якого я вас питав… Він поводиться дуже безглуздо — вперто мовчить. Чи не могли б ви вплинути на нього? Він, очевидно, більше поінформований, ніж ви, з питань, які цікавлять нас Його впертість нерозумна.
— Він утік сюди сам? — швидко спитав Суботін.
Хауссон посміхнувся.
— З нашою допомогою.
— А точніше? Це ж для мене важливо знати, перш ніж розмовляти з ним.
— Так, ми його взяли.
— Це гірше. — Суботін замислився, потім заговорив, ніби розмірковуючи вголос: — Тут уже зовсім інша психологія, інший стан. Для мене питання переходу на Захід було, так би мовити, підготовлене усім ходом останніх подій мого життя, а для нього це несподіванка. В нашому середовищі чимало фанатиків радянської ідеї, цього не можна забувати. Проте все-таки спробую…
Можна зрозуміти, як важко було Суботіну вдавати цілковитий спокій, адже йому в руки йшло те, заради чого провадилась уся ця рискована операція.