— Ходімо до річки, — запропонувала Рената.
— Як до річки то й до річки, — засміявся Кованьков.
І знову вони говорили про книжки, зорі і багато про що інше. Всього, про що вони говорили, і не згадаєш. Біля повороту на Варшавський міст Рената зупинилася.
— От куди я вас завела!
— Це ж не край світу.
— Може, край, — раптом серйозно сказала Рената і почала дивитися на той бік річки. — Там уже американський сектор. — Вона труснула головою і спитала: — Знаєте, чому я люблю це місце?
Кованьков озирнувся — навколо не було нічого особливого.
— Тут наприкінці квітня сорок п’ятого року я побачила перший радянський танк і перших радянських солдатів…
У Кованькова защеміло серце. Не побувавши на війні, він часто з заздрістю думав про своїх товаришів по армії, яким випало щастя прийти сюди з перемогою і волею.
— На жаль, мене в тому танку не було, — сумно промовив він.
Рената глянула на годинника. Кованьков помітив, що вона дуже схвильована. Він знав: під руїнами будинку, в який влучила американська фугаска, загинули мати й брат Ренати, і подумав, що дівчину розтривожили спогади… Лейтенант навіть і не підозрював, що Рената схвильована зовсім з іншої причини.
От що сталося далі. Біля них зупинилось таксі.
— Рената, здрастуй! — вигукнув чоловік, який сидів поруч шофера.
— Алло! — Рената помахала йому рукою.
З машини вилізли два чоловіки. Високі на зріст, добре одягнені. Вони привіталися з Ренатою і трохи здивовано глянули на Кованькова. Рената сказала:
— Знайомтеся, це мій радянський друг. А це — друзі по спорту.
Чоловіки потиснули руку Кованькову і назвали свої імена. Він тоді навіть не намагався їх запам’ятати. А втім, тепер зрозуміло, що імена, звичайно, були несправжні.
— Довго ще збираєтесь стерегти міст? — посміхаючись, опитав у Ренати один з чоловіків.
— Мабуть, уже час додому, — відповіла Рената.
— Сідайте підвеземо. Ми після тренування вирішили покататися по місту.
— Поїдемо? — звернулася Рената до Кованькова.
— Можна… — невпевнено відповів він, розуміючи, що поводиться необережно.
Кованьков і обидва спортсмени сіли на заднє сидіння, Рената — біля шофера. Машина рушила. Всі мовчали. Раптом спортсмен, який сидів зліва від Кованькова, спитав:
— Ви звертали коли-небудь увагу на цю церкву?
Кованьков пригнувся, щоб побачити церкву, і в цю мить на голову йому накинули щось вологе, з гострим запахом…
Більше він нічого не пам’ятав, поки не опритомнів у цій кімнаті. Скільки часу минуло відтоді, лейтенант не знав — хтось зняв годинника з його руки. Кімната була без вікон. На столі стояв кухоль з чорним кофе, на тарілці лежав шматок м’яса, на дерев’яному підносі біліла розрізана на тоненькі скибочки булка. Все це дві години тому вніс і поставив на стіл високий кістлявий солдат в американській формі.
— Покличте сюди ваше начальство, — крикнув йому по-німецьки Кованьков.
Солдат навіть не оглянувся і вийшов з кімнати. Клацнув замок. Настала глуха, непроникна тиша. Кованьков підбіг до дверей і почав гатити по них кулаками й ногами. Двері були масивні, ніби одлиті з чавуну. Удари віддавалися жалюгідним, тихим звуком. Кованьков знову ліг і непомітно для себе задрімав. Мабуть, ще діяло снотворне. Боліла голова. До горла підступала нудота.
Тепер, прокинувшись, Кованьков відчув себе краще.
— Бандити, — сказав він уголос. — Хочете, щоб я став зрадником? Не вийде! Сволота!
Коли солдат приніс їжу, Кованьков спочатку мав намір оголосити голодовку, але потім передумав. Навпаки, треба бути в повній формі. Він встав, сів до столу, з’їв трохи м’яса, випив кофе, потім зробив зарядку і почав ходити по кімнаті. Ходив і думав, думав, думав… Невже Рената брала участь у його викраденні? Знову й знову згадував він подробиці їх останньої зустрічі. Справді, підозрілого було немало. І все ж Кованькову не хотілося в це вірити…
5
Розроблений Ричаговим план дій обговорювали вже третю годину. В синьому від тютюнового диму кабінеті полковника Сьоміна за довгим, столом сиділо чоловік десять… А втім, те, що відбувалося тут, найменше було схоже на обговорення. Це скоріше був колективний екзамен Ричагову. Він виклав свій план, і тепер з усіх боків сипалися запитання. На одні питання Ричагов відповідав миттю, впевнено. На інші — трохи подумавши. Всі терпляче чекали. Були й такі питання, на які Ричагов відповісти не міг. Тоді він, сердито дивлячись у свої папери, говорив: