У перші дні миру на шляхах Німеччини можна було бачити багато людей в смугастих арештантських робах, з випеченими на руках табірними номерами. Ці люди скидались на мерців, які піднялися з труни. Вони повертались у рідні місця, і навіть їхній вигляд свідчив про пережиті страждання.
У радянській зоні сотні наших офіцерів, не досипляючи, падаючи від утоми, допомагали жертвам «нового порядку» швидше повернутися до рідного дому. На дорогах стояли солдатські кухні. В населених пунктах удень і вночі працювали спеціальні центри, які забезпечували звільнених з концтаборів в’язнів одягом і продовольством, притулком на ніч і транспортом.
Зовсім інше становище склалося в Західній Німеччині. З перших же післявоєнних днів радянське командування знало про те, що в Західній зоні не випускають з гітлерівських таборів тисячі і тисячі радянських людей. Спочатку це маскувалося вигадкою, нібито в таборах лютують різні інфекційні захворювання і там запроваджено карантин. Потім у західній пропаганді і в офіціальних документах з’явився термін «добровільна репатріація». Бачите, багато радянських людей не мають бажання повертатися на батьківщину. Цю явну брехню викривали всі, кому тільки пощастило вирватися з таборів.
Поширювались мерзенні наклепи, нібито всіх звільнених з таборів на батьківщині оголосять зрадниками і судитимуть. Одночасно давалися щедрі і брехливі обіцянки забезпечити «щасливе життя» у західному світі.
Так після війни розгорнулась справжня боротьба за звільнення радянських людей.
Те, що Радянська країна хотіла повернути на батьківшину своїх громадян, які потрапили на чужину, було цілком закономірно. Чому ж тоді західні держави вирішили перешкодити цьому? Саме тієї осені, коли розгорталися події нашої повісті, американський головнокомандуючий у Німеччині генерал Клей на одній з своїх численних прес-конференцій заявив, що органи західної окупаційної влади не збираються забороняти діяльність антирадянських організацій серед переміщених росіян. На прохання французького кореспондента більш докладно висвітлити це питання генерал роздратовано відповів, що він не хоче втручатися в приватні справи росіян.
Стара пісенька!.. Майже те саме сказав для преси про Суботіна й інший американський генерал. Він теж, бачите, не зобов’язаний знати, чим займається російський офіцер, який перейшов на Захід…
38
Хауссон очолив школу по підготовці агентури для засилання в Східну Німеччину і Радянський Союз. Звичайно, це було пониження. Тому майор ще з більшою старанністю взявся до роботи, сподіваючись своїм сумлінням заслужити прощення гріхів і якнайшвидше повернутися до значніших справ.
Школа розташувалась у старовинному замку за п’ятдесят кілометрів од Мюнхена. З усіх боків замок обступили дерева парку, і в будинку було завжди похмуро.
Майор Хауссон займав кімнату в башті. З її вікон відкривалася картина затишної осінньої рівнини.
Курсантів розмістили на першому поверсі. Це були найрізноманітніші люди віком від двадцяти до тридцяти років. Школа мала два відділення: німецьке і російське. Всі дев’ять курсантів німецького відділення були уродженцями Східної Німеччини, які з тих або інших причин після війни опинились у Західній зоні. На російському відділенні навчалося близько двадцяти чоловік. Усі вони були з так званих «переміщених осіб».
Давши собі слово бути тепер обережнішим, Хауссон вирішив як слід перевірити склад курсантів. Спочатку він викликав до себе німців. До нього з’явились дев’ять хлопців, одягнених за останньою американською модою. Всі вони трималися нахабно і самовпевнено.
Хауссон почав з’ясовувати, хто вони такі. Наче на підбір, усі курсанти були людьми випадковими і не викликали особливого довір’я. Один працював офіціантом у Мюнхені, став співучасником пограбування французького комерсанта, чудом уникнув суду, переховувався, потім потрапив до школи. Другий за професією шофер. Збив машиною людину, сидів у тюрмі. Звідти його взяли до школи. Третій працював складачем у друкарні, брав участь у випуску нелегального порнографічного журналу. За вироком суду мав два роки відбути у тюрмі. Потрапив до школи. І так далі, і все в такому ж дусі. Хауссон взагалі ставився до німців з презирством, називав їх «нацією виконавців». «Ну, що ж, — думав він, вдивляючись в обличчя курсантів, які сиділи перед ним, — ці теж що-небудь зможуть виконати. Вся справа в тому, щоб наказ був якнайсуворіший, а оплата найвищою».