Потім майор Хауссон познайомився з курсантами російського відділення. Ці справили на нього краще враження, хоч їхні біографії теж були дуже схожі одна на одну.
І що майже вразило його: біографії в них були набагато гірші, ніж у німців. Але в кожній було те, що давало надію, — озлобленість людини з покаліченою долею.
Майорові Хауссону здавалося, що цих хлопців можна захопити перспективою таємничої авантюрної діяльності. Особливо йому подобався Гарасим Барков, тридцятирічний чоловік, у зовнішності якого були дивовижні контрасти. Геркулес, а ручки маленькі, жіночі, випещені. Дівоче, чисте, ніжне обличчя, а на ньому — темно-сірі, немигаючі очі з матовим сірим блиском, очі вбивці. Під час війни працював у гестапо на Донбасі. Потім утік у Німеччину.
Познайомившись з курсантами, Хауссон почав викликати до себе викладачів. Усі вони виявились добрими знавцями своєї справи, але зовсім не уявляли особливостей тієї країни (мова йде про Росію), куди мали потрапити їхні вихованці. В цьому вони повністю покладались на самих курсантів, забуваючи, що ті вже дуже давно не були на батьківщині.
Викладач, який навчав курсантів шифрувальній справі, чоловік із зовнішністю старомодного художника, сказав Хауссону:
— Я готував людей для Франції. Я знав: що б не сталося, Франція є Франція. Я сам бував там, і все, що треба про неї знати, знаю. Але Росія… — Він розчесав п’ятірнею своє довге волосся, яке звисало на вуха, і додав: — Справжній сфінкс! Гірше, ніж Китай. Між іншим, — додав він, — щодо Східної Німеччини, ми про неї теж багато чого не знаємо.
Хауссон розумів, що шифрувальник має рацію. Саме це і є, мабуть, основною хибою в роботі дорученої йому школи. Але якщо він змушений відбувати тут покарання за берлінський промах, то повинен зробити школу зразковою.
Нема нічого дивного в тому, що Хауссон згадав про Суботіна.
Так, його можна і слід використати в школі. Треба тільки ще деякий час постежити за ним, чи не змінив він своїх поглядів, приголомшений тим, що сталося на прес-конференції?
39
Журналісти, галасуючи і штовхаючись, залишили зал. Суботіна і Кованькова вивели через двері на сцені. 1, нарешті, настала хвилина, коли Посельська опинилась у залі сама. Що робити? Наташа пройшла на сцену, але двері там були зачинені. Тиша, яка запанувала після неймовірного гамору, лякала. Наташа швидко вийшла із залу. У фойє — жодної душі… В готелі портьє, передаючи Наташі ключі, сказав:
— За вами борг, фрейлейн.
— Невже мій номер не оплачено? — здивувалася Наташа.
— На жаль! — Портьє розвів руками і багатозначно посміхнувся.
— Добре. Я зараз же піду в міняльну контору, одержу марки «Б» і заплачу…
Наташа вийшла з готелю і мало не зіткнулась з чоловіком, який усі ці дні ходив за нею слідом. Він посторонився і, трохи піднявши капелюха, пробурмотів пробачення. Але за Наташею не пішов.
Обмінявши марки, Наташа повернулась до готелю. На порозі її засліпив спалах фоторепортерської лампи. Всі, хто був у вестибюлі, проводжали її зацікавленими поглядами. Наташа все зрозуміла: мабуть, поки вона ходила, радіо вже розтрубило про прес-конференцію. Портьє, одержуючи від неї гроші, сказав, усміхаючись:
— Ви зробили прекрасну рекламу нашому готелю.
Чоловік, з яким Посельська зіткнулась біля входу, сидів у кріслі в глибині вестибюля і поглядав на неї з незрозумілою посмішкою. До стойки портьє підійшов і став поруч з Наташею якийсь літній, пом’ятий чоловік.
— Прошу пробачення. Кілька запитань для газети.
— Я втомилась… — Наташа хотіла піти, але кореспондент заступив їй дорогу.
— Тільки два запитання. На попередній прес-конференції вас відрекомендували як наречену російського офіцера. Де він тепер?
— Не знаю.
— Чудово. І ще одне питання: чи розраховуєте ви стати дружиною того офіцера і коли?
— Це наша особиста справа. — Наташа безцеремонно відштовхнула кореспондента і швидко збігла сходами.
У номері прибирала літня німкеня. Побачивши хазяйку кімнати, вона вимкнула пилосос і з відвертим презирством глянула на Посельську.
— Ви справді німкеня? — раптом із злістю спитала вона.
— Так, німкеня, — втомлено відповіла Наташа, вішаючи на плічка пальто.
— Як вам тільки не соромно займатися такими справами!
— Якими саме?
— Брудними — ось якими! — прибиральниця сердито висмикнула штепсель пилососа. — Що поганого вам зробили росіяни?.. Знищили зграю Гітлера? Так? — Жінка дивилась на Посельську з обуренням і гнівом.
Наташа в цей час гарячково обмірковувала, як поводитись у такій несподіваній ситуації.