Дізнаючись про все це, Суботін нервував ще більше. Іноді йому здавалось, що він зараз нічого не робить, а в перспективі може взагалі не виконати завдання. І ця мнима, на його думку ганебна, бездіяльність пригнічувала розвідника. Але поки що Суботін і далі додержувався попередньо наміченої тактики: з усіх сил старався добитися прихильності начальства.
Наприкінці листопада Хауссон уперше похвалив Суботіна за його роботу і запропонував йому — так би мовити для заохочення — поїхати на три дні в Мюнхен, як він висловився: «Розважитися з допомогою цивілізації».
В душі Суботін зрадів, але вголос байдуже сказав, що йому не дуже хочеться відриватися од роботи, яку він» так полюбив.
— Ви мужчина, — посміхнувся Хауссон, — і в Мюнхені знайдете чимало дублерів вашої Анни Лорх…
Суботін байдуже махнув рукою.
— Хай їм біс!..
У Мюнхені Суботін жив, звичайно, в готелі «Глорія» і щоранку купував у кіоску газети і журнали. За ці дні він обмінявся з Ричаговим цілою серією шифрованих повідомлень. Одержав він і коротку шифровку від полковника Сьоміна: «Ваші дії схвалено. Операція розгортається нормально».
Повернувшись з Мюнхена, Суботін працював ще з більшим старанням, навіть з натхненням. Він наче забув, хто він насправді: курсанти його поважали і слухали його лекції уважно. Навчання він проводив цікаво, весело, вміло переконуючи курсантів в тому, що їм доведеться виконувати не таке вже складне доручення. Маючи добру підготовку і чудове спорядження, вони блискуче виконають завдання і повернуться з славою до забезпеченого життя.
Хауссон був задоволений Суботіним. З першого січня його призначили старшим інструктором школи. Якось Суботін почав розмову з Хауссоном про строки навчання. Несподівано майор розсердився.
— Сподіваюсь, ви не хочете поспішати і повторювати берлінський експеримент? Це у Вашінгтоні, сидячи на теплому місці, можна думати, що така справа робиться швидко. Але ж ми з вами знаємо…
— Я задав це питання тому, — ображено перебив його Суботін, — що мені в останній час почало здаватися, наче саме ви підганяєте всіх викладачів, а я вважаю це неправильним.
— «Вважаєте, вважаєте», — Хауссон злостився все більше. — Робота має провадитись під девізом: «Все, що можна зробити сьогодні, — зроби сьогодні». Нам поки що не присвоїли найменування академії. Всі академії містяться у Вашінгтоні, а не тут…
Суботін усе зрозумів: мабуть, на Хауссона натискало вище начальство і примушувало його поспішати. Він заперечує, але разом з тим хоче, щоб курсанти і викладачі працювали з максимальним навантаженням. На випадок ревізії це відведе од нього обвинувачення, що він зволікає.
Хоч Хауссон і не назвав точного строку підготовки курсантів, з усього можна було зрозуміти, що він розраховує навчати їх не менше року. Невже те головне, ради чого Суботін тут, доведеться чекати цілий рік? Лишилась тільки одна надія: начальство все-таки візьме гору над Хауссоном.
А тим часом Суботін намагався якнайближче зійтися з своїми курсантами, щоб краще знати, що являє собою кожен з цих майбутніх ворожих лазутчиків.
Він проводив бесіди, які називав індивідуальним інструктажем, то з одним, то з іншим курсантом.
Найнебезпечнішим, звичайно, був Гарасим Барков — геркулес з дівочим обличчям і очима вбивці. Він був страшний своєю спокійною готовністю до всього. Під час бесіди з Суботіним Барков розповідав про свою роботу в гестапо в одному з шахтарських містечок Донбасу.
— Хвацька була робота! — сказав він, похмуро блиснувши сірими очима. — Мені довелося двох комуністів штовхнути в стовбур шахти. Так вони… — Він замовк, потім посміхнувся і додав: — Сліди завжди треба закопувати якнайглибше…
Яких неймовірних зусиль коштувало Суботіну бути в цю хвилину тільки уважним слухачем!.. Найстрашнішим у Баркова була його цілковита, переконана безпринципність. Служив німцям, тепер служить американцям. Завтра він служитиме кому завгодно, тільки платили б і не заважали жити для свого задоволення.
Костянтин Ганецький — колишній харківський репортер. Він розповів Суботіну всю свою біографію. Насамперед Суботін підмітив, що про дитинство і юнацькі роки Ганецький розказував так, як говорять про щасливу пору свого життя. Розповідаючи, він задумливо посміхався своїм спогадам.
— Хотів стати письменником, — з сумом закінчив він і замовк. Потім, ніби спохватившись, що робить тактичну помилку в розмові з старшим інструктором, почав байдуже говорити про війну, про те, як він не встиг евакуюватися і фашисти забрали його в Німеччину, де він працював перекладачем у концтаборі. І що було з ним далі, аж до вступу в цю школу.