— Мовчите? — викрикнув Гарц. І раптом, наче з нього випустили повітря, повільно сів у крісло і надовго замовк.
— Ви перевіряли радіопідготовку людей? — втомлено спитав він.
— Так.
— Добре перевіряли?
— Кілька днів тільки цим і займався. Всі працюють з рацією впевнено.
— Таке безглуздя! Таке безглуздя! — Гарц сплеснув руками. — Я ж товкмачив цим самовпевненим панам: Баркову потрібна рація. Не можна — габарити не дозволяють! Кинули людину, наче сліпу, а тепер здіймають галас.
— А що, власне, сталося?..
— Що? І ваш сміливець, і підводний човен зникли! Ось що! Може, вам цього недосить?
Суботін знизав плечима.
— Мало що могло статися… Ви ж самі вчили мене спокійно переносити втрати.
— Бувають різні втрати! Ваш Барков — дрібниця! А ви розумієте, що таке загибель підводного човна?
Суботін кивнув головою.
— Але, можливо, Барков на місці? І діє?
— А як про це дізнатись? — крикнув Гарц. — Як? Сидіти і чекати, поки самі росіяни повідомлять про успіхи вашого сміливця?
Суботін промовчав. Гарц підвівся.
— Негайно рушайте на аеродром. Особисто простежте за парашутним тренуванням. Я теж приїду туди.
Гарц швидко вийшов з кабінету. За хвилину його машина вже мчала алеєю парку.
48
Цей аеродром офіціально вважався «законсервованим», а насправді діяв цілу добу. Тут не було сформованих військових з’єднань, але в ангарах і на полі завжди стояло десятків два військових літаків.
У барі штабного будинку з ранку до вечора галасували льотчики. Вони були і в військовому, і в цивільному одязі. На другому поверсі розмістилася командна група, очолювана полковником, якого всі льотчики по-панібратськи звали «товстий Біт». Цей флегматичний огрядний чоловік зовсім не був авіаційним офіцером. Усіма льотними справами керував молоденький майор Лавенс.
Літаки звідси вилітали в Берлін, Афіни, Белград, Стокгольм, словом, в усі кінці світу. Вдень і вночі тут не стихав гул моторів і турбін.
Суботіна разом з курсантами поселили в стандартному будиночку, що стояв в кінці аеродрому. Не встиг Суботін оглянути все, як прийшов меткий американський сержант, який, доповів, що є шофером прикріпленої до його групи машини.
— Полковник Біт просив вас негайно прибути до нього, — сказав сержант. — А мене звуть Поль. Якщо хочете, звіть мене маршал Поль. Я страшенно люблю високі звання…
— Ну що ж, вези мене, маршале Поль! — розсміявся Суботін.
У кабінеті полковника був і Гарц. Коли Суботін увійшов, Гарц сказав:
— Це керівник групи.
Полковник Біт кивнув Суботіну на стілець і, проводжаючи його сонним поглядом, сказав:
— Мені все ясно. Кожному з ваших людей ми дозволимо зробити два тренувальних стрибки. Один — удень, другий — уночі. Не більше. В мене тут не школа парашутистів. Харчувати ваших людей будемо.
— Їх не можна харчувати в загальній їдальні, — вставив Гарц.
Полковник роздратовано пересмикнув плечима.
— Це я знаю! Вони одержуватимуть їжу в термосах дома. Строк головних польотів прошу погодити з штабом «Зет». Ми возимо не тільки за вашими адресами і перевантажені страшенно.
Полковник повернув до Суботіна своє одутле обличчя.
— Практично льотними операціями займається майор Лавенс та його люди. З ними й тримайте зв’язок.
Другого дня курсанти зробили по одному тренувальному стрибку з парашутами. їх піднімали в повітря по двоє. Суботін літав разом з ними і стежив за стрибками. Усі курсанти страшенно боялися. Суботін бачив це і радів. Чи не найменше боявся Костянтин Ганецький. Він стрибав у першій парі. Коли два парашутисти одірвалися від літака, інструктор з стрибків прокричав Суботіну:
— Локшина, а не хлопці! Другий трохи кращий!
Останнє стосувалося Ганецького. Під час нічного тренування справа дійшла до того, що якийсь курсант не схотів стрибати. Вхопившись руками за краї відчинених у темінь дверцят, він не міг зрушити з місця. Інструктор щось горлав йому на вухо, але курсант тільки хитав головою. Тоді інструктор зігнутим ліктем вдарив його в спину. Тіло парашутиста обм’якло, зігнулось. Точним рухом інструктор збив його руки з дверей і штовханом у спину викинув з літака.
Одного курсанта після стрибка довелося дуже довго шукати в околицях. Незважаючи на те, що аеродром подавав спеціальні світлові сигнали, курсант, приземляючись, втратив орієнтування і пішов у бік Мюнхена. Тільки вибравшись на шосе, він зрозумів, де перебуває, і попутною машиною приїхав на аеродром.
Суботін у цей час на машині розшукував курсанта. Завжди веселий і балакучий, шофер цього разу чомусь похмуро мовчав.