Але Поля вже не можна було зупинити. Він схопив Ганса за руку.
— Слухай, Фріц, я розкажу тобі, чим він займається…
— Мовчати! — тихо, але владно промовив Суботін. — Забув, що ти в армії, що для базік є військовий суд?
Поль дивився на Суботіна з ненавистю. Потім ця ненависть ураз згасла в його очах, руки безвільно повисли, наче він збирався стати за командою «струнко». І раптом шофер заплакав, по його скам’янілому обличчю текли сльози.
Ганс нахилився до нього через стіл.
— Слухай, друже, як тобі не соромно? Ти ж мужчина.
— Мені набридло… — по-дитячому схлипнув Поль. — В аеродромний бар мені заходити не можна — там тільки для офіцерів. Тут я теж не людина… — Він рвучко обернувся до Суботіна.
— Ідіть, шеф! Перекажіть усе начальству! Нехай мене судять! — В очах його знову спалахнула ненависть. — Але буде суд і вам за ваші брудні справи! Буде!
Поль підвівся і не озираючись пішов до дверей.
— Цікаво? — тихо спитав Суботін.
— Дуже, — відповів Ганс.
— На добраніч. Я наздожену його. Щоб він, бува, там не вчинив скандалу…
На шосе Суботін наздогнав Поля і взяв під руку. Той не опирався. Мовчки вони дійшли до аеродрому. Суботін підштовхнув Поля вперед, і він благополучно проминув вартового, який про щось замислився.
49
Виліт курсантів було призначено в ніч на неділю. Суботін дізнався про це лише в п’ятницю ввечері і дуже занепокоївся.
Поки що він знав тільки одне: агентів закидатимуть парами одночасно з трьох літаків. Але досі не міг довідатися про місце, де їх скидатимуть. З деяких відомостей міг тільки здогадуватися, що районом дій шістьох агентів має стати Білорусія.
Суботін пішов до майора Лавенса, але той теж не знав точної адреси приземлення.
— Та й навіщо це вам? — глузливо спитав він. — Якщо не помиляюсь, ви ж самі не летите.
— Але ж мої люди повинні знати?
— Коли треба буде, їм скажуть, — відповів майор і, посміхаючись, додав: — На думку інструктора з стрибків, ваші хлопці хоробрі, як леви. їм, мабуть, байдуже, куди стрибати, хоч у пекло.
— Хоробрість, майоре Лавенс, не навчальний предмет. Вона або є у крові, або її немає, — із злістю сказав Суботін.
— О-о, наука про хоробрість не моя спеціальність, я — пас! — Майор, сміючись, підняв руки.
В цей час до кімнати ввійшов присадкуватий офіцер з погонами капітана. Побачивши майора з піднятими руками, він спитав:
— Розучуєте, майоре, улюблений жест німецьких генералів?
— Мені запропонували наукову дискусію про хоробрість, та я — алес капут.
Капітан здивовано подивився на Суботіна, що сидів, байдуже поглядаючи навколо.
— Це керівник групи російських смільчаків, — пояснив Лавенс.
— А-а! — капітан розсміявся. — Про ваших героїв на аеродромі складають легенди. Ви їхні підштанки перевіряли, все гаразд?
— До цього не дійшло! — Суботін теж розсміявся. Він вирішив підтримати веселий настрій американців. Може, це дасть змогу про щось довідатись. І він не помилився.
— А пам’ятаєте, майоре, отого рудого поляка? — Капітан ледве стримував сміх. — Цей поляк, — розповідав він, звертаючись уже до Суботіна, — під час нічного стрибка встиг зробити все, що роблять діти, коли сидять на горщику. На землі його шукають і не можуть знайти. Кричать, кличуть — зник поляк, та й годі! Цілу годину шукали, поки знайшли. Сидить наш поляк голісінький біля річки і білизну полоще… — Капітан аж зайшовся сміхом.
Реготали і Лавенс з Суботіним.
Тепер Суботін вирішив сам посмішити американців.
— Це що! — сказав він. — Я от чув про випадок дивовижніший. Закинули одного на Україну. Він приземлився… Можливо, теж білизну поправ і прийшов на призначене місце. Живе там день, другий. Від страху мало не вмирає. І вирішив: найкращий вихід — здатися. От він зупиняє на вулиці перехожого і каже йому: «Слухайте, я шпигун, відведіть мене куди слід». Перехожий від нього навтіки. Він до іншого: «Слухайте, я шпигун…» Коротше кажучи, його взяли і посадили в будинок для божевільних.
Американці реготали до сліз.
— Як же ви довідалися про цю «героїчну» пригоду? — запитав Лавенс.
— Кажуть, росіяни в своїх газетах фельєтон про це надрукували.
— Так, що не кажи, важка у вас робота! — сміючись зауважив Лавенс.
— Дорогий майоре, я все-таки іду в бар. — Капітан підвівся. — Чи не хочете за компанію? На годинку?
— На жаль! — майор показав на телефон. — Має дзвонити начальство.
Суботін вийшов разом з капітаном. Біля входу в бар вони зупинились.