Тиждень він блукав лісами й болотами білоруського Полісся, доки не потрапив у розташування партизанського загону. Коли командир загону дізнався, що Суботін добре володіє німецькою мовою, було вирішено доручити йому дуже рисковане спеціальне завдання.
Суботін прибув у гітлерівську комендатуру міста Орші під виглядом дезертира, що розчарувався в радянській владі і бажає служити німцям і їх новому порядку. Там він став перекладачем при комендатурі. За цю довірливість фашисти дорого заплатили: партизани знали про все, що робиться у ворожому таборі, і відповідно до цього проводили свої бойові операції.
Тим часом Суботін діяв так хитро і розумно, що довіра до нього з боку німецького начальства ні разу не похитнулась. Більше того, в кінці сорок третього року йому дали дуже відповідальне доручення. Суботіна було послано в Польщу і Німеччину по таборах, де утримувалися білоруси. Він мав допомагати гітлерівським вербувальникам створювати з полонених військові підрозділи для боротьби проти Радянської Армії. І тут Суботін в очах гітлерівців виявив себе з найкращого боку. В кожному таборі внаслідок його роботи серед полонених завжди знаходився десяток-другий «добровольців». Але всі ці «добровольці», опинившись па фронті, негайно переходили до своїх. Так Суботін урятував і повернув Радянській Армії сотні солдатів…
У середині сорок четвертого року якийсь мерзотник виказав Суботіна. Він помітив, що за ним стежать. Мабуть, гітлерівці хотіли встановити його зв’язки. Це й урятувало Суботіну життя. Він утік…
Три тижні пішки Суботін пробирався на схід, поки на території Польщі його не заховав учитель. Проживши майже три місяці в підвалі вчительського будинку, Суботін встановив зв’язок з місцевими патріотами і пішов у польський партизанський загін, де і воював до приходу радянських військ.
З того часу Суботін і почав працювати у розвідці.
…У проїзді між руїнами зупинився вілліс. З машини вискочив американський офіцер. Він кинув шоферові свій кашкет, підняв комір плаща (на цьому його маскування під цивільного закінчилося) і попрямував до ринку.
Тільки тепер Суботін залишив своє місце і став так, щоб американець неодмінно пройшов повз нього. Коли офіцер порівнявся з ним, Суботін тихо сказав німецькою мовою:
— Цікавлюсь оптовими операціями.
Американець здригнувся, мов бойовий кінь на клич сурми, і зупинився біля Суботіна.
— Що саме? — спитав він поганою німецькою мовою.
— Відійдімо трохи далі, — сказав Суботін по-англійськи і повільно попрямував до руїн.
Американець слухняно йшов за ним. Вони сіли на руїнах цегляної стіни і почали ділову розмову.
— Мене цікавить тільки оптова операція.
— Що, що саме? — нетерпляче спитав американець.
— Дешеві годинники, панчохи і багато чого іншого, але неодмінно у великій кількості.
— Годинники можу запропонувати зараз, півдюжини.
— Ні, це не мій масштаб. Сотня — інша річ. І саме дешеві, але суму за них ви одержите пристойну.
— Не розумію.
— Все дуже просто. Я роблю свій бізнес в Східному Берліні. Маю справу з радянськими офіцерами. Платять величезні гроші за мотлох.
— Східними марками?
— Цілком зрозуміло.
Розмова завершилася тим, що Суботін все-таки купив ті годинники, які мав американець. Більше того, він заплатив таку ціну, про яку американець навіть не мріяв, вирушаючи робити свій бізнес.
9
Клуб преси в Західному Берліні містився на верхніх поверхах досить великого будинку. Надземна залізниця проходила врівень з вікнами клубного бару. В різномовний гомін, здобрений вкрадливими звуками піаніно, раз у раз вривався гуркіт поїздів, які проносилися по естакаді. У журналістів була така гра: коли ті, що сиділи за столом, не хотіли слухати когось із своїх колег, який розповідав старі новини або правив теревені, вони хором кричали: «Де поїзд?» І майже завжди в ту ж мить, заглушаючи все, гуркотів поїзд. А про того, що молов нісенітниці, говорили: «Типова надземна».
Павло Ричагов сів до столика, за яким уже сиділи два молодих журналісти.
— Якщо не помиляюся, французи? — спитав Ричагов правильною французькою мовою.
— Вони, — холодно відповів один з французів.
— Допоможіть своїй молодшій сестричці Бельгії, — ніби не помічаючи його незадоволення, сказав Ричагов. — Я тільки-но з Брюсселя. Приїхав на три дні. Потрібна хоч маленька сенсація. Моя газета горить.
— Тільки й того? Берлін — місто сенсацій.