— Я також тримав палець на спусковому гачку, — посміхнувся Ван ден Ройтер, — і не відомо, хто був би першим. Зрештою, коли б я вистрелив одразу, то не треба було б перевантажувати з яхти важкі скрині, на які покупець завжди знайдеться.
— Однак ми обидва — джентльмени і тому зараз сидимо разом. Правду кажучи, я тоді дуже сумнівався, чи пощастить вам утекти. Адже посланці Тонована були вже на відстані пострілу. Пригадую, як по вас стріляли, коли ви випливали у відкрите море.
— Яхта мала потужніший двигун, а негри дуже погано стріляли.
— Зараз вони це роблять значно краще. Я бачив їх у Родезії.
— А що ви робили потім у Нігерії?
— Я був дурний, не залишав полковника до самого кінця. Навіть довше, аніж до кінця, бо коли з Біафри стартували останні літаки, я разом зі жменькою вірних ібів ще охороняв аеропорт. Потім, голодний і брудний, два тижні продирався крізь джунглі в Камерун. Єдине, що я тоді заробив, це рубці на лівому стегні.
— Аж тепер я вас упізнаю. Чи то не ви, бува, герой історії в готелі «Інтерконтиненталь»?
— Так, я.
— І чим усе це скінчилося? Ви ж розумієте, що то справжнісінька провокація?
— Я це знав, відколи вони зайшли до мене в номер. Але в Кейптауні трохи нудно, тому я вирішив трохи розважитися. Закінчилося тим, що мене витурили з готелю.
— То вже свинство. Зараз я все владнаю, — Ван ден Ройтер простяг руку до телефонної трубки.
— Не треба. Я переїхав у готель на Рондебоші, і мені там добре.
— Як бажаєте. Чим вас почастувати?
Тепер Антон Міллер знав: він виграв. Цей промисловий магнат визнав його своїм. Може, ще не вважав за партнера у бізнесі, але за рівного собі.
— На яхті, пригадую, ми пили коньяк «Хеннессі», — серйозно відповів Міллер.
Ван ден Ройтер натис ґудзик дзвінка — у дверях показався слуга.
— Дві кави і пляшку «Хеннессі», — коротко наказав промисловець.
Коли кава і коньяк уже стояли на столі, він запитав:
— Що привело вас сюди?
— Бізнес. Всього-на-всього бізнес. На схилі літ став бізнесменом. Маю в Цюріху торговельну фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт».
— Чим займається ваша фірма?
— Усім. Реалізуємо навіть неможливі справи, творимо чудеса.
— А в Кейптауні?
— Я приїхав з деякими пропозиціями. Але то так, про людське око. Насправді ж я шукаю якоїсь доброї справи.
— Якої?
Міллер знав, що з колишнім гендлярем зброї можна бути щирим, тому спокійно пояснив:
— Може, нафта. А може, те саме, що в Нігерії, але на іншому рівні і в іншому напрямку. Може, якісь радіоактивні речовини. Я не знаю вашого ринку, не знаю ваших потреб.
— Нічого з того, що ви назвали. З нафтою у нас справді було сутужно. Але тепер через канали ми маємо її скільки завгодно. Урану ж маємо навіть забагато. Зрештою, ми — миролюбна держава і прагнемо лиш одного: аби нас ніхто не чіпав. Зброю ми також робимо самі й навіть експортуємо її.
— Африканським країнам?
— Кожному, хто добре заплатить. Ми хочемо мати добрі стосунки з негритянськими державами, можемо навіть допомагати їм, але за умови, що вони не втручатимуться в наші внутрішні справи і дадуть спокій нашим чорношкірим.
— А що б ви запропонували?
Ван ден Ройтер розмірковував або вдавав, що розмірковує.
— Є одна справа, — сказав він, — але до дідька важка. Ми вже пробували і так, і сяк, але нічого не вийшло.
— Інколи пробує багато людей, а вдається одному. Можемо ризикнути, — Міллер навмисно наголосив «можемо».
— Вольфрам, — мовив господар, знову наповнюючи келихи.
— Вольфрам? — перепитав Міллер.
— Так. Йдеться про забезпечення вольфрамом нашої металургії. Ми закуповуємо вольфраму мінімальну кількість. І нам продають його так, ніби з ласки. Ледве вистачає для виробництва електричних лампочок. Це в першу чергу американці, але після галасу навколо Намібії і вони не дуже хочуть продавати. А ми потребуємо багато вольфраму.