— Яку кількість руди можна брати до уваги?
— Стільки, скільки візьме суховантаж за один раз.
— Від шістдесяти до сімдесяти тисяч тонн, — уточнив Габон. — Таких кораблів на ринку найбільше і їх найлегше купити.
— Воно й так багато, — вів далі Фок. — Не забувайте, що по Амазонці можуть плавати баржі вантажопідйомністю п'ять тисяч тонн. Треба буде зібрати принаймні десять таких барж, а потім розвантажити їх у якомусь малому порту. І то чимскоріше.
— Корабель повинен мати додаткову вантажопідйомну техніку, але це можна зробити.
— Я не знаю, чи мої замовники підуть на таке, — завагався Міллер.
— Тоді взагалі не матимуть вольфраму, — відповів голландець.
— А дозвіл на вивіз? — занепокоївся ліванець. — Я ж не зможу вивезти з порту шістдесят тисяч тонн руди так, щоб ніхто цього не помітив.
— Це можна владнати Відносини Бразілії зі Сполученими Штатами Америки не настільки добрі, щоб бразільці не скористалися нагодою втерти носа своєму «старшому братові». На продажі руди вони ще й виграють, бо копальні, шантажуючи концерни, зможуть підняти ціни. Ясна річ, ми не дістанемо дозволу на вивіз руди до Південно-Африканської Республіки. Треба буде знайти іншого солідного покупця.
— Але як йому потім пояснити, чому він не отримав товару? — Антон Міллер не дуже орієнтувався у великій грі, у яку встряв.
— Нещасні випадки трапляються не лише з людьми, але й з кораблями, — спокійно зауважив Ціммерман.
— Тільки як нам знайти потрібного покупця? — запитав Габон.
— Я це владнаю, — заспокоїв його Ціммерман.
— Іспанія? — ліванець не приховував зацікавлення. — Соціалістичні країни, можливо, хотіли б купити, але Бразілія не дасть їм дозволу на вивіз.
— Ані Іспанія, ані Спільний ринок, ані РЕВ. Ви матимете на руках таке замовлення, що бразільці й бровою не поведуть. До цього замовлення треба буде додати, звичайно, ще дещо, аби отримати дозвіл на вивіз. Але то цілком нормальна справа, особливо в Латинській Америці.
— Який процентний вміст вольфраму в руді?
— Скоріше невеликий: від чотирьох до семи промілів[3]. Адже вольфрам належить до рідкісних металів. Решта — то залізна руда.
— І стільки піску треба марно перевозити! — розпачливо мовив ліванець.
— Заплатять і за це, — зауважив Ціммерман, — інакшим способом вольфраму не дістануть.
— Потрібні будуть проби, бо вони дуже обережні, — застеріг Міллер.
— Нічого дивного в цьому немає, — мовив Фок. — Адже вони викладають гроші, а кота в мішку ніхто не купує. Проби вони дістануть. Тут усе мусить бути гаразд. Зможуть узяти навіть контрольні проби з барж або із завантаженого корабля.
— Скільки коштує тонна руди?
— Десь біля тисячі доларів.
— Це вже разом із вашим заробітком? — запитав Ціммерман.
— Із вашими комісійними.
— Дуже дорого, — скривився Міллер.
— Після переробки руди вольфрам однаково буде значно дешевший, аніж куплений у США. З цієї руди вийде понад триста п'ятдесят тонн чистого металу. Цього їм повинно вистачити принаймні на десять років: як для воєнної промисловості, так і для атомної. До однієї тонни сталі додається всього-на-всього кілька грамів вольфраму. Титан, ванадій і марганець вони мають у себе.
— Покупець вимагає, аби всі документи були оформлені лише на фірму «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» і на прізвище Антона Міллера, тобто угода і сам контракт на продаж, а також фрахт.
— Це можна буде владнати, — погодився ліванець. — Просто Ліверпульська суднова компанія за певну платню дасть корабель панові Міллеру в оренду. Такі контракти підписуються нині досить часто, мова йде про вантаж, коли судновласникові краще не знати, який товар везе його корабель.
— Це трохи ускладнює справу, — мовив Арнонд Фок, — бо бразільці добре знають мене і довіряють мені. Пан Міллер для них — чужа людина, тож вони можуть мати застереження.
— Поїдете в Боазілію разом, — вирішив проблему Ціммерман, — і пан Міллер перестане бути для них чужим. Я потурбуюся про такі рекомендації, після яких усі двері в Ріо-де-Жанейро будуть відчинені для нього. Я маю зв'язки й по той бік океану. Дарма комісійних не беру.
— А як наші справи з фінансами? — запитав ліванець. — Бо ніхто не продасть мені корабель за обіцянку.