О сьомій годині почувся легенький скрегіт ключа в замку. До кімнати нечутно прошмигнула Марієтта. Цього разу була вдягнена не в готельну уніформу, а в кольорову гарно пошиту сукню.
— Вже не спите?
— Я ж казав, що завжди встаю о сьомій.
— Учора ви так і не потелефонували. А я чекала.
— Просто я нічого не потребував, — розсміявся Антон. — Трохи пройшовся по місту і рано ліг спати. Спав як убитий.
— Добре, що ви відпочили. Зараз я приготую вам ванну, — дівчина зникла за дверима: почувся дзюркіт води. — Усе готово!
Міллер підвівся з ліжка й зайшов у ванну кімнату. Хотів зачинити за собою двері, але дівчина ввійшла слідом й заходилася розстібати ґудзики на його піжамі.
— Та ванна така велика, що ми помістимося удвох, — прошепотіла вона.
Коли вони згодом відпочивали на ліжку, Марієтта, делікатно погладжуючи тіло коханця, мовила:
— Тільки-но я побачила тебе в коридорі, одразу вирішила, що ти будеш моїм. А ти, недобрий, не потелефонував, і ми втратили одну ніч.
— Буде ще не одна ніч, — розсміявся Антон.
— Тільки не думай, що я спокусилася на твої гроші. Я знаю: ти небагатий.
— Щ-о-о? — здивувався Міллер.
— Ти небагатий, — повторила дівчина, — а вдаєш багатого. Можеш удавати перед ким хочеш — лише не переді мною.
— Невже?
— Я розпаковувала твої речі. Маєш гарні костюми, але то все готові вироби, куплені в якійсь швейцарській фірмі. Багаті чоловіки не тільки костюми шиють, а навіть сорочки.
— Не перебільшуй.
— Ну сорочок, можливо, й не шиють, — погодилась Марієтта. — Однак ти маєш їх забагато.
— Хіба це погано? Власне, це свідчить про заможність людини.
— Про заможність — так, але не про справжнє багатство. Мільйонери, які подорожують по цивілізованих країнах, беруть із собою один костюм, одну пару шкарпеток і… чекову книжку. Все необхідне вони купують у місцевих магазинах. А виїжджаючи, увесь цей мотлох залишають у готелі, навіть коли їдуть у сусіднє місто. Виняток роблять лише для костюмів і взуття. А також коли подорожують автомобілем.
— У тебе досить цікава філософія.
— То не філософія, а всього-на-всього досвід. Ти мені подобаєшся, і мені байдуже, хто ти такий. Можеш бути навіть готельним злодієм.
— Я не стою аж так низько.
— Але мусиш визнати, що я тебе одразу розгадала.
— Якоюсь мірою, — погодився Антон Міллер. — Я ще справді не мільйонер, зате солідний швейцарський бізнесмен. Це дуже легко перевірити — досить зателефонувати в мою цюріхську фірму, номер якої знайдеш у кожній телефонній книзі цього міста. Ти ще не загубила моєї візитки? Зрештою, я можу дати тобі іншу.
Дівчина сіла на ліжку.
— За кого ти мене маєш?
— За гарну приємну жіночку.
— Ти помиляєшся. Поліція, щоправда, вимагає від нас інформації про людей, які живуть у нашому готелі, але я ніколи не здобуваю її в ліжку. Лягаю тільки з тими, хто мені подобається. А щодо тебе, не таке вже ти велике цабе, щоб тобою одразу зацікавилися. Як захочуть, то знайдуть інакший спосіб усе перевірити.
Марієтта хотіла підвестися, але Антон мало не силоміць поклав її і знову почав ніжити. Дівчина боронилась, але недовго.
— Яка я дурна, — шепотіла вона. — Вже давно мені треба вийти звідси, але ти мені подобаєшся як ніхто.
— Я починаю тобі вірити.
— Мусиш. Звідки той рубець на правому стегні?
— То ніж одного негра в Заїрі. Його вже немає серед живих.
— А сліди від ран на грудях?
— Пам'ятка з Нігерії.
— Червоний рубець на спині?
— Стара історія. В'єтнам.
— На твоєму тілі можна вивчати географію, — засміялась дівчина. — Навіть на обличчі маєш мітку. Але вона зовсім не псує тебе.
— Це єдиний спогад з однієї матроської пивної в Роттердамі. Нічого серйозного — невеличка бійка на п'яну голову, я не встиг ухилитися від кастета, який трохи подряпав мене.