— Чому ви так кажете?
— Учорашня вечірня преса надрукувала повідомлення про аферу із затопленням корабля «Куретаке-Мару» і що Інтерпол та Скотленд-Ярд ведуть слідство. Тому я так зрадів, побачивши вас. Можливо, моя інформація допоможе викрити того шахрая. Я знаю інспектора Зейфарда, він — енергійна, працьовита людина і зможе вам допомогти.
Голландець у цей момент мав досить дурнуватий вигляд. Адже не часто трапляється, щоб авантюрист вихваляв працівника поліції. Така похвала завжди звучить двозначно.
— Я, звичайно, з повагою ставлюся до такої відомої організації, як Скотленд-Ярд, — запевняв Арнонд Фок. — Хто зна, коли б я не став бізнесменом, то чи не подався б в Інтерпол. У молоді роки я навіть мріяв про це.
— Давайте повернемось до нашої справи, — інспектор Зейфард намагався припинити потік похвал.
— Звичайно, звичайно, — погодився Фок. — Я розумію, що у зв'язку з цією аферою ви маєте дуже багато роботи. Можете розраховувати на мене. Можливо, пан інспектор не має дозволу, але я радо покажу свою фінансову документацію. Як завжди, мені нічого приховувати. Недарма цілий світ вважає голландців взірцем працьовитості й чесності в бізнесі. Я належу до типових голландців.
— За яких обставин ви зустрілися з Антоном Міллером?
— Це було минулого року в Стамбулі. Якщо я погляну в папери, то нагадаю точну дату, бо в мене все мусить бути в порядку. Цілком випадкова зустріч. Ми сказали один одному, хто чим займається, і, як то звичайно буває, обмінялися візитками. Через кілька тижнів пан Міллер звернувся до мене з цікавою пропозицією. Він шукав вольфрамову руду. Справа видавалась досить вигідною, тому я подався в Ріо-де-Жанейро для переговорів з місцевими бізнесменами. Міллер також прилетів у Бразілію.
— Для чого?
— Мабуть, для того, щоб усунути мене від цього контракту. Але це йому не вдалося, бо бразільці знають мене віддавна й вірили тільки мені.
— Пане Фок, — перебив його Зейфард, — ваша фірма належить до невеликих. А тут раптом ви купуєте товар на суму п'ятдесят один мільйон доларів. Звідки ви взяли такі гроші?
— Я їх зовсім не мав і ніде не брав. Я заплатив за руду кредитним листом, який отримав від Міллера. Бразільці, як я вже казав, не вірили тому швейцарцеві, бо, можливо, він уже колись пробував обдурити їх. Мені ж вони вірили. Тому власник копальні сказав, що може продати руду, але тільки моїй фірмі. Міллер зовсім їх не цікавив. Що було робити? Я взяв од фірми «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт» кредитний лист, купив руду й одразу відпродав цілий транспорт Міллерові.
— Задармо? Без ніякого заробітку?
— Цей негідник, звичайно, використав те, що сам я не міг купити руду й оперував його грішми. Він навіть відмовився виплатити мені комісійні, які б кожен отримав на такому контракті. Але я мусив погодитись, задовольнившись тим, що дали мені бразільці: звичайнісінькі два промілі від купівельної суми. Отих сто дві тисячі фігурують у моїй документації як прибуток з цієї «вольфрамової» операції.
Фок відчинив двері в сусідню кімнату й наказав секретарці:
— Попросіть пана Гоффа принести всю документацію щодо купівлі бразільської руди.
Бухгалтер, мабуть, чекав на виклик, бо зайшов одразу й почав спритно розкладати на столі документи: контракт з бразільською копальнею, акт про відкуплення руди фірмою «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт», а також квитки на літак, рахунки з готелів, копію розписки в отриманні ста двох тисяч доларів комісійного, а на зворотному боці — примітка бухгалтера, під яким номером фігурує ця сума в книзі прибутків. Геть уся документація контракту, як і повинно бути в солідній голландській фірмі.
— Відколи я вибрався з того амазонського краю, ще жодного разу не бачив Міллера і навіть не прагну цього, — мовив Фок. — Яз самого початку не дуже вірив йому.
— Проте заробили ви з ним непогано.
— Не я перший помітив, що гроші не пахнуть. У бізнесі треба керуватися розрахунком, а не почуттями. На щастя, я маю добрий нюх і, як ніколи, стежив за всім, тому Міллер не зміг обібрати мене до решти. Ось тільки заграбастав належне мені комісійне. По суті, дуже вигідний контракт не приніс мені аж такого великого прибутку.