Незадовго після підписання Білоцерківського договору польське військо відступило на Вінницю, а Хмельницький у супроводі почту вернувся у свій головний штаб у Чигирин, де на той час його прийняли гостинніше. Потоцький лише на кілька днів пережив укладений мир; виснажений недугою, яка підточувала його з самого початку воєнної кампанії, помер, щасливий, що здобув перемогу, не підозрюючи, якою вона буде короткотривалою. Гетьманові турботи перейшли до Калиновського разом із складним завданням прискорити виконання останнього договору. Всі руські провінції були заповнені «чорними ватагами», що безперервно шарпали польське військо і грабували країну, немовби звільняючи її від чужоземного гніту. Діючи майже завжди розрізнено, погано озброєні, очолювані недосвідченими вожаками, ватаги лише дратували переможців, викликали люту помсту. Та ні криваві екзекуції, ні поразки, ні спалені села не стримували бунтівників, які після кожної невдачі подвоювали свій войовничий запал. В один і той самий час було чотири чи п’ять ватажків, що керували своїми загонами; вони взаємно звинувачували один одного у зраді батьківщини, однак погоджувались лише в одному — своїй ненависті до польської шляхти і Хмельницького, з яким пов’язували всі свої лиха. Осінь та зиму 1651 року Калиновський використав на переслідування і розсіювання «чорних ватаг». Проте, ганяючись за бунтівниками, винищуючи більшість їхніх керівників, теперішній коронний гетьман не здогадувався, що він зміцнює хитку позицію Хмельницького, позбавляючи його небезпечних супротивників. Не встряваючи в битви, лишаючи полякам усю огидність насильства і тортур, обмежуючись час від часу універсалами проти бунтівників, Хмельницький знову став визнаним та шанованим володарем України. Він відновив дисципліну свого війська і тепер вважався людиною потрібного, єдиним, хто міг принести країні звільнення. Що ж до виконання умов Білоцерківського договору, то цим не дуже турбувався, вважаючи, що достатньо засвідчив свою покірність, складаючи погрозливі звернення проти бунтівників, які завжди залишалися невиконаними. Знаємо, що Запорізьке військо мало бути скороченим до 20 тисяч воїнів. Справді, гетьман послав до Варшави вміло складений реєстр, в якому подавалася саме така офіційна кількість, але було відомо, що він мав набагато більше війська, яке зростало з кожним днем. Він із цим не дуже церемонився, бо на докори Калиновського відповідав, що не годен інакше втримати селян у покорі, як вписавши їх у реєстрове військо. Крім того, нехтував забороною вести переговори з чужоземними володарями. На початку 1652 року послав довірену людину до царя Олексія Михайловича, прохаючи його покровительства. Не сподіючись більш нічого ні від татар, ні від турків, і впевнений у тому, що мир не буде довготривалий, зважився нарешті просити допомоги московитів. З другого боку, втеча селян та козаків з України на землі царя набрала тривожного розмаху. Виглядає, що Хмельницький, неспроможний зупинити її і відчуваючи загрозу, що його покине весь народ, мав певного часу дивний намір очолити той похід на чужину. Посол до царя просив дозволу розміститися козакам на литовському кордоні. Гетьман зобов’язувався привести на ту територію усе населення України. Така позиція засвідчена у протоколі розмови царських бояр із посланцем Хмельницького. Московитам неважко було зрозуміти, що, розташувавшись на литовському кордоні неподалік від їхньої держави, козаки неодмінно розпочнуть воєнні дії з Польщею і втягнуть у війну царя. Точно виконуючи свої договори, Олексій Михайлович відмовив козакам у території, яку вони просили. Натомість він запропонував безмежні родючі простори на півдні своєї держави, що були на той час незаселені. Однак це не відповідало розрахункам Хмельницького і на цей раз переговори закінчилися безуспішно.
Немає сумніву, що Хмельницький підписав Білоцерківський договір з потаємною думкою розірвати його, як тільки зміцнить свої сили. Непередбачена подія увільнила його від тих незначних обмежень, якими вважав себе зв’язаним. Угоду, підписану польськими гетьманами та козацькими полковниками, як звичайно, мав ратифікувати сейм, інакше вона не набирала чинності. Після довготривалих обговорень ця основна формальність мала врешті сповнитись, коли ж опротестування якогось литовського шляхтича Січинського змусило сейм перервати роботу. То був перший приклад liberum veto[155], через яке політичні асамблеї у Польщі підпорядковувалися примхам однієї людини. Січинського підкупив не Хмельницький, а якісь впливові люди, зовсім байдужі до козаків. На сеймі їм загрожував скандальний процес, а вони хотіли того процесу уникнути. Литовський нунцій сповістив, що сейм перевершив законний час своїх повноважень і вніс протест на будь-які дальші дискусії. Цього вистачило, щоб сейм одразу ж розпустити. Насправді проти liberum veto можна було зарадити: готувалися до громадянської війни. Хмельницький відразу ж вирішив, що чинності знову набирає Зборівська угода, оскільки Білоцерківська не існує — вона не ратифікована сеймом. У Польщі запанував безлад і настав час Хмельницькому знову стати володарем русинів.