Насамперед він вирішив гучно проголосити свою незалежність і водночас помститися молдавському господареві за підступність, з якою пов’язував свої останні невдачі. Казав, що завдяки оповіщенню Лупула торік польські гетьмани уникли повного розгрому біля Кам’янця. Також вважав, що власне підбурений господарем хан покинув козаків під Берестечком. Закінчивши приготування, він послав господареві короткого листа, в якому нагадував про зобов’язання щодо одруження домни Розанди з Тимошем. Листа закінчував висловом, певно, взятим із якоїсь татарської писанини: «Як зламаєш слово, посічу тебе на такі дрібні шматки, що буде тяжко їх визбирати, а порох твій розвію за вітром». Пригадавши, як Тиміш із своїми сватами повівся два роки тому в Молдавії, Лупул справедливо налякався такої погрози і хутко написав Калиновському, благаючи зупинити козаків. Коронний гетьман, віддавна розгніваний на Хмельницького, радо вхопився за нагоду, щоб його покарати чи принаймні принизити. Не порадившись із варшавським королівським двором, він одразу ж вирушив з військом до гори Батіг[156], аби перетнути шлях на Молдавію.
Мав понад 20 тисяч воїнів, з них 12 тисяч кінних, яких розташував табором на правому березі ріки Буг. Густий ліс, болота, невисоке гірське пасмо, що тягнулося паралельно до берега ріки, оточували польське військо, повністю закриваючи йому виднокруг; але як і у всіх попередніх битвах, у своїй ненависті до гнобителів селяни ставали чудовими вивідниками для козаків і підступними донощиками для поляків.
Вони повідомили, що Тиміш вирушив у похід з 5—6-тисячним загоном чи то козаків чи татар, а насправді з ним ішло ціле військо. Хмельницький виділив синові 12 тисяч козаків і 5 тисяч татар, якими правував султан нуреддін, побратим, прибраний брат гетьмана; до цього ще додав звання кума нареченого — під час слов’янського весілля роль кума припадала найповажнішій особі з-поміж гостей. Водночас іншим шляхом до заздалегідь визначеного місця поблизу гори Батіг сунуло 14 тисяч ногайців, буджацьких татар. І врешті сам старий Хмельницький з добірним корпусом ступав крок за кроком по слідах сина, готовий посторонитися, щоб лишити синові славу переможця або ж примчатися йому на допомогу, якби б той наштовхнувся на якусь перепону. Аби вже зовсім обдурити поляків, гетьман прибув у Ладижин[157], за кілька верст од табору Калиновського, і написав йому такого листа, датованого з Чигирина кількома днями раніше: «Гетьман русинів Хмельницький вітає польського гетьмана Калиновського! Негоже мені приховувати од Вашої величності, що мій син, дуже вольовий парубок, з кількома тисячами сподвижників рушив у похід, щоб одружитися з донькою молдавського господаря. Оскільки це стосується лише його, мені дивно було дізнатися, що значне польське військо зібране під горою Батіг з очевидним наміром перепинити дорогу моєму синові. Прошу вашу величність для блага вітчизни відійти із своїм військом, тим паче, що позиція для нього вибрана невдало. Боюся, щоб весільні свати через свою легковажність не вчинили з вашими людьми якоїсь сутички. Мій молодий і відважний син неодмінно скористається з цього, щоб у неї встрянути».
Той лист викликав здивування у польському штабі і по-різному був коментований. Кожен підозрював якусь пастку, бо подібне піклування про польське військо з боку Хмельницького було чимось абсолютно новим, щоб його вважати щирим. Проте ніхто не засумнівався, що лист писаний у Чигирині, як це засвідчувала дата. Що ж до кількості козаків, які супроводжували Тимоша, то нечітке висловлювання гетьмана дозволило думати, що їх небагато. Говорили, що в іншому випадку Хмельницький неодмінно назвав би його кількість, щоб їх налякати. Крім того, у донесенні польському гетьманові стверджувалося, що Тиміш мав лише 5 тисяч козаків. Калиновський жартівливо сприйняв зауваження гетьмана про розташування польського табору, однак старий генерал Пшиємський, командуючий артилерією, який вкрив себе славою під час Тридцятилітньої війни на боці Швеції, зауважив під час військової ради, що Хмельницький пише чисту правду. «Наша позиція, — мовив Пшиємський, — справді дуже невдала, бо ворог може легко перехопити наші обози і блокувати табір так, як це сталося під Збаражем. Нам не потрібно тут чисельної кінноти. Хай гетьман бере її з собою на протилежний берег Дністра, де він згуртує наші загони, котрі будуть напоготові, щоб вернутися назад, як тільки з’явиться противник. Харчових запасів, що тут є, вистачить для піхоти, яка залишиться в укріпленому таборі. Якщо мені довірять командування, я ручаюся, що упродовж двох місяців чинитиму опір будь-якому ворогові». Калиновський зарозуміло відкинув цю пропозицію, розпустив військову раду і заявив, що не упустить такої гарної нагоди, щоб відомстити синові за негарне поводження, якого зазнав від його батька після Корсунської битви.