Жовніри не любили і не поважали Калиновського; він був черствий і владний, охоче при кожній нагоді підкреслював свою зверхність, особливо коли йому здавалося, що хтось сумнівається у його військових здібностях. Та й важко було вимагати од війська, що складалося переважно із шляхтичів, котрі вважали себе рівними гетьманові, поваги, рівнозначної дисципліні. Думка Пшиємського, яку поділяло кілька бувалих офіцерів, розповсюдилася серед війська і стала незабаром думкою кожного жовніра, негативно настроєного до свого воєначальника. До того ж Калиновський вважався невдахою. Неспокій війська і його сумніви посилила ще й лиха прикмета. Однієї ночі побачили на небі сяючий метеорит, схожий на вогневу шпагу, ефес якої був спрямований на схід, а гостре вістря, на загальний страх, у бік польського табору. Цього вистачило, щоб переконати і сміливців, і боягузів у помилці гетьмана і тій небезпеці, яка загрожує війську. Як свідчать українські літописи, ще й інші, більш зрозумілі прикмети повинні були відкрити очі коронному гетьманові. В тогочасній Польщі, як тепер у Парижі, існували привиди. Недалеко від табору на березі Бугу показували печеру, в якій проживав невидимий привид, котрий із знанням справи давав відповідь на поставлені запитання. Коли його спитали, як називається, він одповів — Спасовський. Якийсь французький офіцер, певно гасконець, пішов спитати в нього про наслідки битви. Привид відразу ж одповів по-французьки: «Скажіть своєму генералові, хай скоріше забирається геть. Недалеко грізний голяр хоче його поголити. Бритва в нього гостронаточена: стережіться, щоб з бородою не зняв і голову».
Та польське військо не потребувало цього химерного оракула, щоб позбутися будь-якого почуття обов’язку. Солдати відверто висловлювали своє недовір’я та огиду до гетьмана. Особливо старалися кіннотники, підбурюючи один одного до непослуху. Все хилилося до бунту, коли ж 29 травня 1652 року на очах польського табору з’явився татарський загін. Він просувався повільно, не виявляючи ворожих намірів, немовби турбуючись тим, як його зустрінуть. Поява давнього ворога, невпевненість татар, гарматні постріли в бік противника розбудили певний запал у шляхтичів і більша частина кавалерії кинулася у погоню. Та вже через кілька хвилин командири погналися їх завертати для захисту табору, бо щойно дізналися, що з другого боку з’явився Тиміш Хмельницький. Він застукав зненацька та винищив їхні передні сторожові пости, а той, хто врятувався, свідчив, що він веде з собою 100 тисяч воїнів. Ціле військо перечекало день перед табором, не випускаючи зброї з рук; ліс та болото приховували від них маневр противника і тримали їх у неспокої, що зростав од неможливості визначити розміри небезпеки. На сполох більше не били, однак звідусіль помічали значні загони противника. Настала ніч. Повернувшись у табір, виснажені втомою жовніри ще завзятіше перешіптувалися. Підбурювані балакунами, які провіщали завтра таку ж саму поразку, як під Корсунем, почали вирувати і незабаром перейшли до відкритого бунту. Найбільш врівноважені вимагали, щоб на світанку табір знявся і відступив за Дністер. Інші ж пропонували видати Калиновського татарам або Хмельницькому. Лише так, мовляв, можна врятуватися. На світанку коронний гетьман побачив своє військо у найбільш жалюгідному стані: кіннота готувалася забратися геть. Піхота й артилерія вагалися, хоча ще зберігали певну повагу до свого командування — Марка Собеського та старого Пшиємського. Гетьман виїхав перед бунтівників і спробував нагадати їм про почуття військового гонору. Даремно він вдається час від часу до прохань чи погроз. Кіннотники зустрічають його гиканням та лайкою, дехто спрямовує на нього зброю. У люті він поспішає до німецьких рейтарів, велить шикуватися у бойові порядки і, підбадьорений їхнім послухом, наказує повернути гармати на бунтівників. «Боягузи! — кричить він. — Я зумію їх приборкати, зроблю з них відважних воїнів, хочуть вони цього чи ні». А що цього не вистачало, то наказав відкрити вогонь по кавалерії.