Відразу ж п’ятдесят п’ять гармат сипнуло картеччю по бунтівниках; піхота, що складалася переважно з німців, також дала прицільний залп. У кількох місцях у таборі спалахнула пожежа, загорілися стоги з фуражем, сильний вітер погнав вогонь на намети та вози. Чи то був непередбачений випадок, чи змова бунтівників, які хотіли примусити гетьмана знятися табором, чи, нарешті, умовний знак між зрадниками і противником? Несподівана поява козаків і татар, що заповнили паралельні до ріки Буг висоти, довела до краю той безлад і страх. На мить приголомшені тим, що поляки стріляють одні в одних, козаки з переможним криком ринули на ворогуючих. Розкидана гарматним вогнем кіннота не вступила в бій, а лише кинулася навтіки; та ліс, в якому дехто з них намагався знайти порятунок, уже був зайнятий противником. Більшість поляків бігла поперед себе, не знаючи куди, кидалася у Буг і сотні з них знаходили там свою погибель. Калиновський, а за ним кілька шляхтичів кинулися у гущу козаків, лементуючи, що не хочуть такої ганьби. Скинений з коня, діставши кілька ран, він продовжував битися, поки татарська стріла не увільнила його від тих мук. Німецька піхота під орудою Собеського деякий час мужньо захищалася, та враз, побачивши ногайців, що готувалися зайти їм зі спини, покидала зброю і попросила пощади. Битва не тривала й години, а вже перейшла у безладну сутичку. Козаки з люттю ганялися за втікачами — по рівнині, у лісі, на березі ріки.
Якийсь татарин приніс нуреддіну голову Калиновеького. Султан узяв її, показав козакам: «Ось голова того крутія, — мовив він, — що обіцяв прислати викуп у Крим та не дотримав слова». — «Султане, — вигукнув полковник Золотаренко, швагер Хмельницького, — віддай нам ту голову, ми подаруємо її нашому батечкові». Так козаки називали гетьмана. Нуреддін віддав йому закривавлений трофей, але зробив докір Тимошу за те, що вони не стримують оскаженілих воїнів, котрі не хочуть брати полонених. «Дай їм потішитися, — відповів Золотаренко. — Хай убивають ляхів, поки всіх не винищать». — «Навіщо зайвий клопіт у поході», — додав Тиміш. А оскільки нуреддін переживав, що така розвага позбавить його гарного і багатого викупу, козацькі полковники одразу ж запропонували заплатити за кожну польську голову.
На берегах Бугу знову розпочалися криваві сатурналії херусків після поразки В ара[158]. Козаки нашвидкуруч звели широкий поміст, щоб те видовище не оминуло жодного глядача. Там і сям повиставляли відкриті бочки з оковитою. Зазвучала дика музика запорізьких полків. Затягнули степові пісні. Посеред тріумфальних криків та п’яного наспівування утворилися кола, розпочався танок; а потім на поміст, при світлі вогнищ, які пожирали польський табір, серед реготу та канібальських насмішок посунула довга вервечка бранців. Кожен переможець намагався удостоїтися честі бути катом. Один махнув шаблею, вигукуючи назву рідного села, спаленого шляхтою, інший згадав ім’я свого полеглого товариша; та найчастіше їхня лють зростала при вигукові «Берестечко», і тоді котилося найбільше голів. Зведений на закривавлений поміст, Пшиємський презирливо глянув на своїх катів, осипавши прокляттям їхнього гетьмана. За наказом Тимош він зазнав найтривалішої і найжорстокішої кари, та ні на хвилину не втрачав мужності. Обурилися татарські мурзи, просили нуреддіна втрутитися. На ті докори козаки відповіли жменями дукатів, — мовляв, не встрявайте в наші справи. Занепокоєні, однак, тим, що султан може відмовитися од своїх слів, закликали на допомогу ногайців, більш диких татар, ніж кримчаки, і різанина незабаром скінчилася. Понад 15 тисяч поляків загинули під час утечі або потопилися у ріці Буг.
Лише незначна їх частина, між ними і син Калиновського, на прудких конях зуміли переплисти ріку, але згодом їх усіх повбивали повсталі селяни. Ніхто з них не вислизнув звідти, щоб оповісти в Польщі про те страшне лихо. З усього війська лишилося менше трьох сотень жовнірів, врятованих татарськими жінками, які накинули на них паранджу, а потім переховали у своїх возах, вимазавши попередньо їхні обличчя порохом. Серед великої кількості шляхтичів із найзнатніших родин, що полягли в той жахливий день, найбільше оплакували Марка Собеського. Дотепер його постійно супроводжував у походах брат Ян, котрому пророкували блискуче майбутнє. На цей раз він був змушений лишитися далеко від війська, бо під час дуелі одержав рану. Врятувався, щоб відомстити за Марка і свій край.
158
Вар, римський полководець, який 9 р. н. е. зазнав нищівної поразки у битві з херусками, племенем стародавніх германців, очолюваних Армінієм. Загинув разом із своїми трьома легіонами у влаштованій йому пастці.