Через три дні на поле битви прибув старий Богдан. Йому вже доставили голову Калиновського і, можливо, він зволікав із прибуттям, щоб не переривати рубанини. Виглядав дуже незадоволеним, картав сина та полковників за те, що без його дозволу вступили в бій. Козаки мали ще тридцять живих поляків. Гетьман наказав привести їх, віддати їм одяг, висловив жаль за тим, що називав «легковажністю» свого сина. Дізнавшись, що татари приховали 256 інших полонених, похвалив їх за благородство, оплатив викуп і відправив їх у Чигирин, обіцяючи їх звільнити, як тільки вони повернуть оплачену суму. З почестями поховав тіло Калиновського, яке наказав розшукати. Його впізнали за листом Хмельницького, що був у кишені. А потім Хмельницький швидко поділив здобич. Собі взяв гармати, а все інше лишив татарам — небагато, бо пожежа в таборі майже все знищила. Демонструючи козакам свою людяність, повідомив брата Калиновського, який стояв табором із кількома полками на березі Дніпра, про смерть гетьмана та поразку його війська і послав йому коня з підрізаною гривою та мотузком на шиї. Для тогочасних слов’ян такий подарунок був найбільшою кровною образою.
Не знаю, чи слід бачити подібний глум у листі, відправленому Яну Казимиру. «Мій син, — писав Хмельницький, — був у дорозі за дружиною, аж тут Калиновський перепинив йому шлях, всупереч людському законові, бо Господь дав землю та воду і добрим і злим людям. Я попередив добродія гетьмана, порадивши йому не вставати поперек дороги. Благаю вашу світлість вибачити моїм козакам, тим урвиголовам від природи, якщо вони надто далеко зайшли у своєму жарті».
Здавалося, що йдеться про вибачення за якусь пустотливу школярську витівку.
При звістці про Батозьку битву всі польські полки, що були на Україні, Поділлі і навіть у Сіверщині, чимдуж кинулися відходити, бо вже весь край повстав проти них. Хмельницький не переслідував їхніх загонів. Він міг увійти за втікачами в Польщу, оскільки не існувало більше війська, яке могло б йому чинити опір, але найбільше лежало йому до серця зміцнення своєї влади на Україні. Стриманий при перемогах, хотів здобути з них лише одну користь: виконання Зборівського договору. Справді, його перші заходи були спрямовані на те, щоб заспокоїти власників-шляхтичів, узяти їх під свій захист, нагадати селянам про те, що вони мають платити своїм панам звичні борги. Ми вже бачили, що гетьман ніколи не допускав думки про повне звільнення руського люду. Якщо навіть старався поліпшити їхнє становище і зробити кабалу більш стерпною, то ніколи не думав про те, щоб надати їм рівні права із шляхтичами чи реєстровими козаками.
Хмельницький хотів привілеїв для своїх козаків, селяни ж мріяли про повну свободу, і ця прірва між дійсним та бажаним була й надалі для України причиною постійного хаосу та вразливості.
ОПОВІДЬ ШОСТА І ОСТАННЯ
Батозька поразка переконала молдавського господаря, що марно сподівався перемоги від Польщі: він добровільно змирився з союзом із своїм грізним сусідом. Красуні Розанді наказали вивчати козацькі пісні, неодмінно сподобатися своєму судженому. Пишучи Хмельницькому листа із запевненням, що майбутній союз сповнює його радістю, Лупул благав тільки не присилати в Ясси Тимоша з військом, а надто з підмогою татар. Як тільки батько одержав заложників, Тиміш із кількома козацькими ескадронами вирушив у дорогу. Його в’їзд у столицю Молдавії був одним із найвеличніших видовищ. Вихований у степах між суворими воїнами, Тиміш спочатку почувався ніяково у дворі, що славився своєю вишуканістю, і не знаходив відповідних слів на вітання, з якими до нього зверталися. Довелося Виговському, призначеному наставником Тимоша, взяти на себе подяку господареві, його дружині і навіть вродливій нареченій. Однак гарно збудований Тиміш, вправний і меткий воїн, що тільки-но здобув звитягу, сподобався домні Розанді та її матері. Амбітна і зарадна жінка із задоволенням дивилася, як в їхній дім входить мужній та заповзятливий воїн, котрого вона сподівалася використати у своїх власних інтересах.